1.
Перехворіти, паростками снів відчути те, чого хотілось до нестями,
залишити у мріях те, що з нами не відбулось насправді поки що,
прокинутись і, сумніви відкинувши назавжди,
до тебе йти, в любові відшукати правди,
які б на мене не чекали там шляхи,
дійти до того перехрестя долі, де
твої обійми і тепло, де ти зі мною.
2.
Ну ось і я прийшла до тебе
вклонитись і почути слово,
що заблукала, що не для мене
чужі співають солов'ї в чужих дібровах.
Ні виправдань, ні сподівань,
лише у очі зазирнути,
за мить, в яку з тобою бути,
холодну вічність відштовхнути,
і полюбити, і за любов страждати знову й знову.
3.
З тобою стану деревом одним,
якого листя шепотітиме вустами
про все, чого не сталось ще із нами
на протязі холодних довгих зим
і теплих літ, чомусь таких коротких,
і міжсезонь, що застилають очі
дрібним дощем, ілюзії туманом,
і крижаною мрякою вагань,
в такий непевний і неясний час,
чекання зріє або гріє нас.
4.
Коли зачинить браму осінь
до мого саду назавжди
і заросте травою й споришем
моя стежина (я надіюсь, що) до неба,
тоді я перестану мріяти про тебе,
мій alter ego, мій незнаний, ти,
кому пишу усі свої листи,
тоді прийду до тебе без запросин.
5.
В місті тонули дні
в дрібних калюжах (і) без вісти,
клацали чужі запальнички,
взуваючи холод зими
цигарковими прутнями,
руки нерозважливо
застібали і розстібали гудзики,
(дешево відсвічували блискавки)
голос пророчий замовк,
припинивши своє безсрібництво,
натомість відкрився інший
і мовчки циганив золото.
Справді, мініатюри вийшли
Я довго намагалась їх наростити, поглибити деякі думки, але тільки гірше робилось. Тому мабуть такий час мініатюр у мене.
Дякую, Олю!
