Миколка хлопчик років восьми швидко біг сходами вниз до крамниці. Мама попрохала купити хліба, оселедця та майонезу на салат. Раптом він почув знайоме шарпання ніг старого дідуся Максима. Дід максим був сліпим від старості. Ще рік назад він був зрячим, сидів під під’їздом, ходив до крамниці по цигарки, лагідно дивився на малечу… А зараз для нього настала суцільна ніч. Дід Максим просинався з пташками, бо розумів, що настав ранок. Він знав, коли наставала обідня пора, бо сонце виглядало з-за хмар, і ставало тепліше, він відчував, коли наставав вечір, безперестанку рипали двері під’їзду, люди повертались з роботи додому, і вмісті з ними додому повертався і дід Максим, який цілими днями навіть в мороз сидів біля під’їзду і завжди з кимось гомонів. Так, в цьому будинку завжди було людно. Це був звичайний гуртожиток-малосімейка. Тому тут і були всі якісь згуртовані, привітні, людяніші, доброзичливі. Прислів’я» Моя хата скраю, я нічого не знаю» ніби не стосувалось людей, які тут жили. В цьому будинку кожен допомагав один одному: чоловіки безперестанку підіймали дитячі коляски до ліфту, жінки доглядали одна одній дітей, і дітвора зростала чуйною і доброзичливою. Та дід Максим так і залишався спокійним, добрим, з усмішкою на вустах.
- Дідусю, вам допомогти? – лагідно запитав Микола в дідуся
- Так, синку, якщо не поспішаєш.
Миколка взяв дідуся за старечу худу руку і сказав:
- Тримайтеся, будемо іти.
- Та я сам ходжу, ти ж знаєш. Кожен раз разів по десять піднімаюсь, а потім опускаюсь, щоб хоч якось рухатись.
- Дідусю, а хіба на ліфті не легше буде вам?
- Та легше синку, та треба, щоб суглоби працювали, то й тіло буде менше боліти. Так і дійшли на третій поверх до старих дверей. Микола подзвонив в дзвоник. На порозі з’явилася донька діда Максима, ввічливо сказала «дякую» і забрала батька до квартири. Микола весело біг сходами вниз, тихо промовляючи сам до себе : «Я сьогодні зробив одну гарну справу. Прийду додому і розкажу мамі, вона буде задоволена». Миколі дуже подобалося, як його хвалили дорослі, і хотілося, ще більше зробити добрих справ, аби чути, як тобою пишаються, особливо мама. Мама була для Миколки особливим його світом, найкращим другом, вчителем по життю, радістю, а іноді сумом, коли Миколка не слухався. Але то було дуже рідко, й швидко забувалось. Коли Микола повертався додому з магазину, він помітив, біля під’їзду маленьку синичку. Швидко підбіг до неї, думав, що зараз вона полетить. Але синичка тільки попідскакувала на своїх тоненьких ніжках тягнучи по холодному снігу поранене крильце.
- Бідненька,промовив Микола, давай я тебе заберу додому.
Микола зачепив пакет з харчами на лікоть, взяв синичку в долоні. Подмухав на неї теплим подихом з вуст, і поспішив додому. Прийшовши додому, хлопчик з порогу прокричав:
- Мамо, а можна пташечку собі залишить? У неї поранене крило.
- Яку пташечку, запитала здивована мама, яка вийшла з кухні. Де солодко пахло пиріжками. А ось яку! І хлопчик розкрив маленькі долоні, на яких тихо вмостилась синичка.
- Ой, хутко сплеснула в долоні мама, яка вона маленька і гарненька. А куди ж ми її посадимо, клітки ж у нас немає.
- Нічого мамо, радісно промовив Миколка, посадовимо синичку в корзинку, насипемо пшонця, вона і тому рада буде.
- Який ти в мене добрий і розумний синочку. Молодець, що приніс пташечку додому, ми її підлікуємо, і знову випустимо на волю.
Мама пішла на кухню, дістала з верхньої полки плетену бабусину корзину. Постелила на дно корзинки теплий рожевий рушничок, та й посадила туди синичку.
- А тепер синку, звернулася вона до Миколи, набери пшонця в кришечку, і постав у чарочці водички. Хлопчик насипав синичці пшонця, поставив водички, покришив м’якеньку булочку, і сказавав мамі:
- Мамо, а я сьогодні дві справи добрі зробив: допоміг діду Максиму і синичку врятував від холоду.
- Так синочку, твій день сьогодні не даремно пройшов, щасливо посміхнулася мама.
ID:
742569
Рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата надходження: 18.07.2017 16:47:10
© дата внесення змiн: 13.01.2018 19:33:16
автор: Людочек
Вкажіть причину вашої скарги
|
