Пари закінчувалися. Головний вхід наповнили голоси. Студенти вирушали додому. Виходили групами, парами, переговорювалися.
Вона йшла одна, на віддалі від інших. Дорога не віщувала несподіванок – зупинка, маршрутка, дім, усе як завжди. Та не встигла відійти за ріг будинку, де вже ледь чулися голоси, і не видно було інших, як ззаду хтось підійшов:
Привіт, – юнак дивився трішки збентежено., ти з паралельного потоку? Не хотів налякати, але побачив, що йдеш сама…
Потік слів урвався, але все ж змусив її зупинитися.
Володарем голосу виявився кучерявий окулярник. Мабуть сором’язливий трішки.
Я Сергій з інформатики, а тебе як звати?
Світлана. З журналістики.
От і познайомилися. Чи бачила раніше у коридорах? Здається ні. Але чому вирішив підійти?
Ти на зупинку? Можна провести?
А він часу не марнує. Та чому б і ні?
Можна, якщо тобі по дорозі.
Час в дорозі минув непомітно. Хоч іти треба було далеченько, та Сергій виявився хорошим співрозмовником.
От і прийшли, зазначила Світлана.
Маршрутка над’їхала і забрала її. Сергій залишився на зупинці. Помахав рукою і на душі наче вогник загорівся.
Наступного ранку зустріла його в коридорі перед аудиторією, намагався когось наздогнати. Усміхнулася, сказала:
Привіт
Ти її знаєш? – Спитав Сергіїв одногрупник, що якраз надійшов
Та ні, Сергій пополотнів
Пробач, я помилилася, сказала Світлана і побігла геть.
