Їм би тихо вдавати байдужість,
Їм би погляд здружити з землею –
Мрії ж сльози наснагою сушать,
Шлях до сонця торують крізь стелю.
Їм би йти туристичним маршрутом,
І збирати чуття-сувеніри –
Лабіринтовість серця збагнути
Прагнуть щиро по карті довіри.
Їм би в буднів пірнути рутину,
Попрощатись крізь біль і "не можу" -
Та, пізнавши емоцій вершину,
Чорна прірва розлуки тривожить.
Їм би кари боятись за злочин,
І не слухати співів у терні –
Проклинайте! Лише не зурочіть –
Ви земні! Почуття ж бо - надземні.
Їм би в рамки вмістити бажання,
І сховати зізнання прилюдні ,
Та безмежним є щире кохання –
Боже, вільні, тому й неосудні.
насправді ж я підозрюю, ви зрозуміли, що моя ремарка дуже промовиста? відчула поезію фізично. отими банальними мурашками, що завжди видають те, що подобається. якось дуже вже перейнялася, побачила, пережила. дякую ( відчувається, що дар мовлення повернувся?
С.І.М.ка відповів на коментар Ulcus, 15.09.2017 - 22:22
...зрозуміла, тому й не питаю - іноді зрозуміти когось значно легше, ніж себе
Почуття ж ефемерні - не краще? 
