Наш піратський прапор засипало піском,
танці п'яному місяцю
більше не тривожать підземних мучеників,
Ліберталія виявилась вигадкою,
Ельдорадо — наркотичним маривом;
ми не хотіли вірити, що наш хоровод
колись перестане текти венами,
стікати потом з чола
потоком самогонки з водоростями
колись припинить зігрівати вакуум.
Ми утікали
взявшись за руки
прямо на край світу,
де не видно нічого
не чути
окрім пульсу
й збитого дихання,
де шум автостради
зіштовхував наші тіла
в безодню,
де навіть в абсолютній тиші
пустоті
ми бачили не лише себе,
а людей, котрі, тоді здавалось,
будуть постійно.
На трасі я зловив машину,
намагаюсь поговорити із водієм,
але він, як і водиться життю,
грізно мовчить,
а за вікном випалені поля
з'їдають двох наркоманів на балконі,
чотирьох в квартирі
й звуки гітари
й шарудіння ручкою папером,
двох у ліжку
що в один одному бачили те
чого не було насправді,
поля рвуть виття у нічну софіївку,
спалюють пізні розмови на кухні,
з'їдають захоплення безмежністю
безконтрольністю
усього.
Мов Озимандії кам'яний монумент,
під піском захоронена велич,
омивається вітрами спогадів,
усі алкогольні пляшки пересохли,
усі апарати — пусті
усе стало пустотою
і нічим більше заповняти її
у грудях.
У руках стискаю фоторафії звершень
й вони зсипаються крізь пальці піском,
у сльозах немає ваги
у переживаннях — теж,
навіть вірш оцей
якийсь кривий
й образи усі
пусті й прозорі,
пишу так, наче цей вірш здатен зазначити кінець,
або принаймні на мить
повернути тих, кого називав сім'єю,
але усе це не має жодного значення,
якщо тепер мені просто нема чим дихати.
