Щось своє, незвичайно ріднеВранці у пекучому промінні,
Уночі у тихих вулицях пливе
Овруч – місто рідне, незамінне,
В ньому моє серденько живе.
В ньому сплять мої роки дитячі
І бешкетні спогади про час…
Коли вперше поцілунок ще тремтячий
Відповіддю став на сотні фраз.
Саме тут зробила свої кроки,
Перша посмішка і пошуки себе.
Так, мій Овруч зовсім не широкий,
Та над ним бездонне небо голубе.
Він не має ні тролейбусів, трамваїв,
Не назвеш це містом із кіно…
І не скаже хтось: «Воно безкрає»,
Лише той, хто дивиться в вікно.
Вулички неначе доміно,
Що переплелися між ногами…
Той, хто проживає тут давно,
Не заблудиться ніякими шляхами.
Кажуть: «добре там, де нас нема»,
Лиш тоді, коли це місто вже за нами.
За тобою ж тут сумує не весна,
За тобою, тут сумує мама.
Овруч – не столиця, не Париж,
На будинки вище неба не багатий.
Тут один не тлієш, а гориш,
І до ранку тут не хочеш йти до хати.
І нехай уже живеш за триста миль,
Маєш власні клопоти-турботи…
Коли з ніг тебе збиває штиль,
Не забудь відволіктися від роботи.
І приїхати, пройтися ще хоч раз,
Тими вулицями, на яких зростав, любив.
Не забудь про поцілунок, сотні фраз,
Саме в ті моменти, ти тут жив.
Місто починається в тобі,
Проростається великими лісами,
Спогадами, як зернинкою в землі
Й тим, що колоситься під ногами.
неймовірний вірш
Найчистіші, щирі почуття 
