Згоріла у пожежі її хата.
За що її Всевишній так скарав?
Стара була, щоб нову будувати,
А діточок Господь, бач, їй не дав.
Для неї небо низько опустилось,
Холодним сонце стало, наче лід,
До родичів на потяг запізнилась
І з розпачем дивилась йому вслід.
У двері стукала – не відкривали,
Просила поміч, а ніхто не чув.
Лиш хижі пси на прив’язі гарчали
Та ворон чорний оком підморгнув.
Серед людей самотня, як в пустелі,
У темряві блукала серед дня,
В якомусь безкінечному тунелі
Піти є життя надумала вона.
І раптом кошеня руде з’явилось
До ніг її тихенько підповзло
Немов воно з хазяйкою зустрілось,
Яку шукало довго і знайшло.
Взяла на руки. ніжно пригорнула,
Так, мов в дитинстві ще колись давно.
І серце кошеня того відчула,
Як тріпотить збентежено воно.
І душу скрижанілу відігріло
Оте руде миршаве кошеня.
– Ми виживем! – йому прошепотіла,
– Бо знаю, що тепер я не одна.
