Людина, мабу́ть, найскупіша істота.
Їй завжди щось хочеться впхати до рота.
Накласти всього із запасом в комори,
В казну недодати, є ж, благо, офшори.
Ліс дивиться, думає. Що йому треба?
Шматочок землі і скориночку неба.
Щоб гріли його сонця теплі долоні,
А в спеку щоб вітер тулився до скроні,
Щоб води підземні коріння живили,
Дзвінкими піснями птахи веселили,
Щоб дихати міг, руки вільно розкласти,
Щоб звір в нім водився усякої масти,
Щоб кров’ю не стік від надмірної рани.
Хто зміг нанести б її? Люди-тирани.
Стоїть ліс... Старий. Та в ошатнім кожусі.
Над ним місяць-пан із сережкою в вусі.
Глядімо ж на ліс і від нього навчаймось.
І дневі радіймо, і ночі вклоняймось.
Вбираймо тепло у розкриті легені.
Хай ляже зарубкою добрість у гені.