Вірш не з серіі „Вітри надії ”…
Він навіть не про людину…
Хоча,- з якого боку глянути…
Читачам видніше… Судіть…
За садочком біля хати
Піднялась тополя,-
Щорік ткала свіжі шати,-
Простір… Небо… Воля…
Тягла ввись струнку основу,
Гнала густі віти…
Звала вітер знову й знову,-
Що то значить,- діти!..
Де ще знать було тополі,
Що вітри є всякі,-
Вітри ніжні, ті що в полі
Ледь колишуть маки,
Вітри холодом повиті,
А є й розбишаки,-
Такі дуба гнуть за миті,-
Дуб же,- це не маки!..
Та були ще біля хати
Мудрі батько й мати,-
Вміли руки підставляти,
Холить, колисати…
Підставляли руки,- віти
Під ті вітрюгани,
Научали як їй жити,
Лікували рани...
Зросла… Змалку,- у короні!..
Раді батько й мати!..
...Пух посіявсь,- стала доня
Росточок гойдати…
Та вже визріло в тополі,-
Що вітри є всякі,-
Вітри ніжні, ті що в полі
Ледь колишуть маки,
Вітри холодом повиті,
А є й розбишаки,-
Такі дуба гнуть за миті,-
Дуб же,- це не маки!..
То ж росточок тягне віти,
Сили набирає...
Вітрюганам - не зломити,-
Рід весь захищає!..
Споглядаю, як тополя тягнеться угору,
Бо росте багато років біля мого двору.
Зичу сили перед вітром, ій щасливу долю.
Сподобався мені віршик про вашу тополю.
Іноді алегорії бувають такими... 
