Доброго дня, донечко!.. Це я – твій тато! Ти знаєш, що мене вже давно
нема, я давно загинув. Не жахайся і не лякайся, донечко… Я з того
світу,- якщо він є і навіть якщо його нема,-гукаю до тебе, моя
дівчинко.
Ти думаєш, що цього не може буть ,щоб я мертвий давним-давно, подавав
свій голос, точніше своє до тебе послання… Цього ніби й не повинно
бути, але є. Мене вбила війна. Не зрозуміло, для чого потрібні ці
війни…
Хіба може бути, щоб була війна , що людям ділити на нашій чудовій
землі?.. Чого їм сваритися, чого їм стріляти ?.. Для чого убивати собі
подібних?.. Я так і не зрозумів, хоча й прожив то я небагато років,
навіть до 30 років не дожив…Ніхто за життя не пояснив мені. Може почує
хтось тепер, коли мене вже нема?.. Хто його знає, адже ніхто і не
знає, де моя могила,.. а вона ж і не на цвинтарі, і немає на ній
ніякої позначки, що тут знаходиться мій прах, і червоної зірки на ній
немає, як на інших могилах. А я ж воював, громив фашистів, з перших
днів війни, аж до своєї загибелі. Воював за свою Землю, за Мир, віддав
своє життя і осиротив і тебе доню, і Василька, і Галинку, і маму
Полю, і сестер Оленку і Дусю, і вашу бабусю…
Пробач мені, доню…Я знаю, як важко вам було жити в окупації, як ви
бідували, залишившись без хати, без засобів до існування… Знаю, як ви
допомагали мамі будувати хату, як захворіла і померла Галинка… А коли
ви пішли до школи і навчилися читати і писати, ви читали і
перечитували той один-єдиний лист, який мама отримала уже після
отримання “похоронки’’, та ви все ж вірили, що здійсниться чудо і я
повернусь…Я ніби й тепер бачу, як ти і Василько вибігали з хати і
вдивлялися у дорогу, ви так ждали мене, що аж хворіли від того
чекання, особливо ти, моя дівчинко, Василько все таки хлопчик, він
умів стримувати свої почуття, а ти нестримно плакала, особливо коли
хворіла на кір і сама ледве не померла, а тобі приснився сон в якому
ти бачила бій у якому я загинув, той сон був правдивий, саме так як
тобі приснилося я й загинув. Знаю, як довго і старанно ви шукали мої
сліди і мою могилку, та так і не знайшли…А я ніби й зараз чую ваше:
“Тато! Таточку, вернись!” Я знаю, доню, що вже давно немає мами,
бабусі, моїх сестричок, нема вже й Василька і твого синочка та
невісточки… Та є ти, моя люба донечко, є твій молодший синочок, є
донечка, є твоїх четверо онуків, ось-ось появиться правнучка … Життя
продовжується…Треба жити, доню! Отож і живи, і радій життю, бо більш
його не буде…
ДИВНИЙ СОН…
Неспокійно якось спала,
Відчувала в серці біль,,
Ніби я у парку ‘’Слави’’
З ворогами бачу бій…
І снаряди рвуться близько,
Кулі навколо свистять,
А мій тато з автоматом,
В бій веде своїх солдат…
Все змішалось: час і люди,
Я дивлюся на той бій…
І гукаю що є сили:
-Я з тобою, рідний мій!
Я торкаюсь обеліска,
Через шум і тріск, і свист,
Чую голос тата близько,-
Рідний, впевнений, чіткий:
-Що ти, доню! Боже правий,
Сюди ,донечко, не йди,
Захищать вас наше право,
Ти ж додому поспіши!
Там тебе жде і бабуся,
Старший брат, мала сестра,
І хвилюється матуся,
А ти, доню, тут одна…
А до мене…Неможливо…
Навіть думати не смій,
Ти пробач, що так вже вийшло,
Ми ведем смертельний бій. ..
В тім бою татко загинув,
І його весь батальйон,
Тільки де його могила
Не повідав навіть сон…
ID:
793925
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.05.2018 22:16:35
© дата внесення змiн: 31.05.2018 22:19:49
автор: геометрія
Вкажіть причину вашої скарги
|
Щемливо, до сліз.
