А ти кажеш, що так не буває,
Що мовчать ріки та море.
Що дерева про все забувають,
Та що вітер не гонить горе.
Так ти кажеш, що все минеться,
Що загояться наші рани.
Що ще радість до нас доторкнеться,
Та розкриються вікон рами.
Що побачимо сонце та квіти,
Що розквітне моя земля.
Що розтуляться мої повіки
Та мовчати не буду я.
Так ти кажеш, що треба писати
Що ще слово наше хтось бачить
Що не треба всяк час мовчати
Не мовчати ще є потреба.
Так ти кажеш, але я не чую
Тільки гомін стоїть у вухах.
Я мовчанням себе рятую
Тільки знову тебе послухав.
Написав...а для кого не знаю
Три рядки, ще комусь потрібні.
Я себе давно забуваю
Я кричу... та мене не видно.
Я долонями скроні затиснув.
Розлітаються думи, доволі.
Розумієш мені так тісно,
Я бажаю, як ти, лишень волі.
