Літа прожиті гаснуть не відразу, -
Самотність їх заганяє у кути...
А я не знав, що зустріч ця так вразить...
Скажи мені, чи це відчула й ти?
Де почуття - замулені джерельця,
Щезають тихо в повнім забутті,
Я так хотів твоє зігріти серце
В своєму неспокійному житті.
Мої слова, що пахнуть лиш тобою,
І сни мої, що марять наяву,
Ідуть до краю стежкою крутою, -
Без тебе не бажають, не живуть.
Тебе я хочу бачити щомиті,
Де світ без болю, зла і нарікань...
Лише востаннє можна так любити:
Повір мені... і обіч мене стань.
Доганяють вже роки осінні, -
Тільки дива побільшало в мене...
Як я вижив в отім потрясінні
Смолоскипів палаючих кленів?
Я нехитрі слова відпускаю на волю.
І чекаю на диво: біжу і біжу...
В час, як місяць зійде на Небеснім Престолі,
Я єдиній тобі про любов розкажу.
О красуне моя, як приємно з тобою
Підганяти події з мережками мрій,
Щоб вижити нам у життєвім двобої,
Як ніхто, ти мене підбадьорити вмій.
Я самотність свою перейду і забуду,
Стихне мука у серці, як злива вночі.
За нехитрі слова ти мене не осудиш, -
А відмову свою... краще перемовчи....
Гарна задумка, Михайле! Накульгує ритміка вірша - ямб і хорей переплутались, а інколи і таких нема... Попрацюйте! 
