Осінній день по літньому теплий гуляв міськими вулицямии, паркам, мостами, пускав за водою перші золоті листочки , радів разом з людьми щедрості землі і сонця. А я йшла на останнє побачення зі своїм вірним другом – велитенським старим берестком, з яким знайома з самого народження. Вже тоді він був високим і розлогим. ЩЕ В ПОЗАМИНУЛОМУ СТОЛІТТІ, ТОЙ БЕРЕСТОК ,МАЛЕНЬКИМ РОСТОЧКОМ, У ЗЕМЛЮ кинув батько мого дідуся. Такі величезні берестки росли на кожному подвір»ї, нашого провулку, який упирався огородами прямо у річку – невеличку. Дід говорив, що ці дерева навмисне насаджували біля осель як захист від грому і блискавок. А сьогодні він помре. Я бігла до нього мов до людини, щоб попросити пробачення за те, що скоро його вже не буде, щоб обійняти в останній раз і притулитися до теплої кори щокою. Зі своїх друзів, таких же давніх дерев- берестків, Він був останнім. Сусіди нарікали, просили сварилися , - «Зрубай»-, побоючись , що цей старий велетень колись упаде на одну з сусідських оселож ь. І я вимушена була здатися.
Біля воріт вже стояла спеціальна техніка , метушилися люди … БЕРЕСТОК ЗУСТРІВ МЕНЕ РАДІСНИМ ШЕЛЕСТОМ ЛИСТЯ. Я припала до його тіла - кори і заплакала. « Пробач мені, мій вірний друже, ти був оберегом мого дитинства і юності . ТИ БУВ ОХОРОНЦЕМ ОЦЬОГО НАЙРІДНІШОГО КЛАПТИКА ЗЕМЛІ ДЕ Я ЗАВЖДИ БУЛА ЩАСЛИВОЮ. Спасибі тобі за все». Я знову була тією маленькою дівчинкою, яка бавилася в тіні його розлогої крони в спекотні літні дні, ховалася від раптового сліпого дощу., і слухала цікаві захоплюючи розповіді дідуся ПРО УКРАЇНСЬКОГО БОГАТИРЯ , ПРО ТЕ , ЯК ВІН БОРОВСЯ З ВОРОГАМИ, що за зброю тому богатирю служила величезна булава з найвищого дерева , яке він вирвав з корінням , і я із захопленням піднімала свою голівку угору і дивлячись на бересток промовляла : «Дідусю, таке дерево як наш бересток», - Як наш бересток ,- підтверджував дід. Із споминів винирнув і той день коли бересток сховав мене від моїх старших сестер, які саме збиралися на річку і їм так не хотілося возитися з малечою. Тож вирішили непомітно вислизнути з двору. Але це їм не вдалося. Сховавшись за берестком я дочекалася коли за ними закриється хвірточка, вилізла у невеличку дірку в заборі і побігла по тепленькому пісочку за ними.
Розжарене сонце вже всілось на верхівку сосни в Котловині , щоб трішки перепочити перед тим , як вмоститися на ніч в прохолодній воді Монастирського озера на Гуливій горі, і заснути до ранку.
Останні його промінці бігли по хвилях невеликої . але з чистою і прозорою водою –річечки, і цілували мене в щічку а я , стояла на березі із захопленням дивилася на своїх старших сестер , що плескалися у воді, і плавали так далеко, аж до самого перев’яного мосту , який ділив місто навпіл . « Коли підросту, то обов»язково попливу не тільки до мосту а й до Дарагана і навіть Росторгуєва , а то навіть і до Котловини, де сонце сідає спочити . туди де річечка – невеличечька в падає у Ворсклу.». Думало я і жалкувало , що так повільно йде час. І ще так довго чекати до того «як виросту «Надвечір»я пахло матіолою ,м»ятою , річковою прохолодою і втомою. На землю поволі спадав вечір. Три дівчинки- сестрички тринадцяти, одинадцяти і п»яти років йшли з вечірнього купання додому. В хатинку –рукавичку, яка стояла зовсім близько .,в якихось ста метрах від улюбленого бережку. В ХАТИНЦІ -РУКАВИЧЦІ ЗАВЖДИ БУЛО ТЕПЛО, МИРНО І ЗАТИШНО . Там на нас чекали мама, тато , бабуся Анна і дід Андріян і смачні бабусині смажені пиріжки з картоплею та капустою . Під грушою ,посеред двору, стояло старе ліжко з периною наповниною духмяним сіном. Дід Андріан любив спати теплими літніми вечорами під відкритим небом , під грушою і кожного вечора хтось зі старших сестер виборював право разом з дідом спати на духмяній перині. « Ти ще маленька, говорили мені-, ще трішки підрости-,І це «трішки» настало саме цього вечора. Такого красивого неба земля напевно не знала з самого свого створіння. В зоряну музику вплітався земний жаб»ячий оркестр , а потім на місячну нічну сцену виходив дивовижний соліст соловей. Стиглі літні груші лимонки , мов маленькі ліхтарики світилися у ночі. « Спи , дитинко, спи -, промовляв дід ,- а я тобі розкажу казку. Хочеш казочку. ?»
ТА я була спроможна тільки кивнити головою у знак згоди. Сил на слова вже не було. І КРЗЬ СОН ЛИНУЛИ СЛОВА ДІДУСЯ ПРО річечку – невеличечку, про Манастир, що височив на Охтир горі, про цілющі джерела ворсклянських берегів, про Царя батюшку ….але сон вже повністю сполонив моє маленьке тільце і я солодко посміхалася уві сні.. А ранок теж був особливим. Дідусь збирався до схід сонця по голки. Це був цілий ритуал. Дід брав найбільшу ряднину, ховав її у мішок, туди ж клав кусень хліба,, чи пиріжок, огірочок, цибулинку і обов»зково грушевий компот і помолившись Богу, прочитавши «Отче наш» вирушав у дорогу. І так було кожного літнього ранку. І цей світанок не був винятком.
- « Дідусю, рідненький, візьми і мене з собою.-
-Ти ще маленька , у тебе ніжки заболять… І я не зможу взяти тебе на руки , бо нестиму повний лантух голочок. А бабуся розтопить на вулиці ніч тай спече тобі пиріжка. Ти ж любиш пиріжки ?Ти залишайся , а я принесу тобі він зайчика лісової солодкої малинки.
- Ні, дідусю, ось побачиш , я не проситимусь на руки , я ж уже доросла, ти візьми мене з собою.
- Ну добре,- погодився дід.- Тільки дивись , щоб не плакала у дорозі.
Я була щаслива без меж. Стежка пролягала понад річечкою . Ось і знайомий улюблений бережок, а там через міст , козацьку водокачку і ми вже у лісі. Сідаємо спочити на зелений килим трави. Дід розв»язує торбинку. Пригощає вареним яєчком, огірочком з бабусиної грядки і смачним грушевим компотом.
-Ну, що втомилася?-, запитує дід. Я звичайно втомилася ,але заперечую
- Ні, ні, дідусю.
- Ну, добре, ти у мене молодець. Ось відпочинимо і я подарую тобі щось дуже цікаве.
_ Що , дідусю, що?
- Потерпи трішки- незабаром дізнаєшся. К оли в лузі спаде ранкова роса ти і одержиш свій подарунок.
- Я візьму його додому і покажу мамі, і бабусі і сестрам.
- Ні, дитинко,- сказав дід.,- Цей подарунок не можна взяти з собою.
- Як це , адже він мій.?
- Звичайно твій, і зостанеться з тобою на все життя. Ну, що пішли по голки .-,
Дідусь загрібав соснові голки, складував їх на ряднину , а я рвала смолку , це такі високі червоненькі квіточки , і грілася на сонечку.
А потім ми спустилися у луг. Трава пахла так, мовби хтось вилив велику бочку парфумів,. З під ніг вискакували зелені коники , мов маленькі вертокрилики , зависали над головами стрекози . Пузаті джмелі войовниче гуділи. Та ось дідусь зупинився і ставши на коліна розгорнув траву.
- Нахилися, дитинко,- сказав дід. Біля ніг зюркотіло невеличке джерельце.
Дід набрав у пригоршні джерельної води.
- Візьми покуштуй,- Вода була солодка і прохолодна.
- Сподобалася водичка?, - запитав дід. Потім ми знайшли друге, третє, четверте джерельце і скрізь вода була іншою на смак. Але ж такою прозорою і смачною.
- - Оце і є мій подарунок тобі. І хай він на все життя залишиться з тобою.
( На жаль по тілу приворсклянського лугу проклали асвальтовану трасу , але я завжди буду пам»ятати смак джерельної води і той найційніший подарунок , який я мала ОДНОГО раз у своєму житті.)
- Ну, що онучко- , сказав дід, - якщо ми вже вирішили з тобою сьогодні подорожувати, то не скупатися нам просто було б грішно. Спочили, напилися смачненької водички, а до мосту рукою подати. Лантух з голками сховаємо у траві , тай поплаваємо з тобою.
Ми дійшли до великого мосту, що з»єднував обидва береги Ворскли і зупинилися . Дід першим нирнув у воду, а за ним і я плескалася біля берегу, бо плавати ще не вміла. Дід вчив мене плавати ,- з ним було весело і цікаво. БУЛА ВОСЬМА ГОДИНА РАНКУ. Пляж стояв порожнім, тож нікого не соромлячись ми у два голоси заспівали улюблену дідову пісню
« розпрягайте . хлопці, коней,
Тай лягайте спочивать,
А я піду в сад зелений
Тай криниченьку копать»
«Маруся, раз, два, три
Калина Чорнявая дівчина
В саду ягоди брала « Линула пісня і завмирала у висоті неба. Дідова улюблена пісня. Вічна, як вічний спомин про той незабутній чарівний день.
ID:
793922
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.05.2018 22:04:49
© дата внесення змiн: 31.05.2018 22:07:58
автор: Тетяна Акименко
Вкажіть причину вашої скарги
|
