В моїм саду що тільки не росте:
Кохання, пишні спогади, надії,
Реальні плани, не реальні мрії,
У глиб складніше, по краях - просте.
Мішають фарби квіти і трава:
Зелені, білі, жовті та червоні.
Червоні рани, побілілі скроні,
Медова радість в росах виграва.
Шепоче листя, гучно шелестить,
Веде свою розмову нескінченну.
Воно немов звертається до мене
І просить зупинитися на мить.
- Залишся, прихилися до дерев,
Відчуй, як сік пульсує під корою.
Відчуй себе сильнішою, живою.
Потужніших не віднайти джерел.
В саду любов вирує попри все,
Така невпинна, щира аж до болю.
Не та, що заважає буть собою,
А та, що до гори тебе несе.
Тут справжнє все, до кожного листка.
Росте нове, весна міняє зиму.
Без хитрості, без заздрості, без гриму.
Відчуєш раз і вже не відпуска.
цікаво, Марино! Філософічно, поетично. вишукано...
, просто немає поки що часу...
