Є речі, що не продаються,
Є ті, що над ними сміються,
Є те, що не забувається,
Щасливий лиш, хто дізнається.
Є зустрічі, що навіки,
Життя тече, мов ріки,
Є зустрічі, що на мить
Для серця, що щемить.
Є люди, що так й не зустрілись,
Є люди, що не зупинились,
Коли всередині кричали,
Назовні банально мовчали.
А є ті, хто дуже далеко,
А серцем своїм обіймають,
Розлуки, морози і спеку
Віршами, піснями долають.
Візьму за одну руку вітер,
У іншу проміння від сонця,
Мої зачаровані квіти
Поставлю тобі на віконце.
Почали поля вже чорніти,
Гомонить природа дощами,
Весна заходилась бродити
Полями, лісами, думками …
До кожного в двері постука,
Питає: ви тут? До вас можна?
А декому голосно грюка:
Прийшла каже, ясновельможна.
О ні, то вона не про себе,
Вона про ту панну, що в квітах,
Буває сумна і весела,
Прийде, де ж її посадити?
Ось тут, де з вікна ллється сонце,
І чути як птаство веселе
Звільнило від холоду серце
Оте, що вона полонила …
От тільки хіба в нас хтось проти
Оцього стрімкого полону,
І жовтогарячого сонця,
І синього-синього льону …
дякую
Гарний вірш! 
дякую
дякую
дякую
