Вірш із циклу „Весна надії .”
Перша відпустка… Як я хотів
відвідати село!.. Пройтись на
очах у вчителів… Сходити в
кіно в сільський клуб, по вулиці...
Уже в людському вбранні. Ой!..
Буяє лiто. Гримлять колеса.
Я у вiдпустку їду в село...
Зостались там десь днiпровськi плеса,
Вогнi будови, добро i зло.
В батькiвськiм домi не був бiльш року.
Усяк бувало - та слав листи,
Що всього досить, життя - нiвроку,
Що я засмаглий - до чорноти.
I ось я дома. Костюмчик - новий,
Сорочка й туфлi - усе як слiд.
А ,,Бiломор'' той, що вiз з будови
Смакує батько й Петро - сусiд.
Димок пахучий пливе пiд стелю,
Чарка туманить свiжiсть думок...
Стає палацом низька оселя,
В нiй само щастя карбує крок.
Лиш мати бачить мозолiв грона -
I з них будує правди мости.
Я ж знаю - взимку - житло як зона,
Звiдки не вийти, бо в чiм iти?
А поруч ходить Вона, єдина,
Котра давно вже хвилює кров...
Ой, мамо, мамо - для твого сина
Була тюрмою одна з будов.
Димок пахучий пливе пiд стелю,
Чарка туманить свiжiсть думок.
Дитинством пахне низька оселя,
В'ється розмови тихий струмок...
рашпіль для душі моєї, Яноше! 
