|
Доброго часу! Вранці мені нагадалося старе гасло: «Чемодан, Вакзал, Росія», яку я насмілився перефразувати.
Люди завжди шукають кращого життя тому й підіймають свою дупу з хорошого місця та шукають, ще краще…
Я, звісно, тут не виключення, тому часто задаю собі запитання про спаковану валізу.
Будувати Європу в цій країні багатьом вже давно набридло, оскільки заряд батареї понижають люди із злобним совковим мисленням, підлабузництвом й меншовартістю.
Круг замкнувся, чи то його замкнуло, мені достеменно невідомо, проте я не буду бавитися в політиканство, бо давно не вірю в месію, який має спасти нас від біди.
Сам ідіотизм віри в спасителя в будь-якій царині приречений на пасивне чекання з моря погоди.
Звичайний робочий клас привалили тарифами, а зверху й «пенею», яка зростатиме, як грибок.
Кредити, іпотеки, щоденні потреби дихати і т.д; в людей просто немає часу, вони, виснажені та злі, ганяються за цілою купою непотребу товарів з ящика.
Культурний прошарок живе в своїй власній тіні, з якої ніколи й не вилазив.
Люди гризуться за корони й пусті титули, не даючи пройти молодим, бо тоді треба йти з олімпу, на який вони ледве вилізли із ціпками.
Головний прикол в тому, що Олімпу зовсім і не було. Ми можемо назвати декілька прізвищ, про які знає Європа. На цьому й поставимо крапку. Зрештою, їй байдуже. Європу надто легко спокусити й старі грецькі міфи про це нам говорять прямим текстом.
Проте Боги пішли у відпустку.
Вартує зауважити, що я не змішую всіх людей в одну купу болота, оскільки бачив багато достойних людей з великої літери, котрих я у цьому тексті назву волонтерами. Саме ці люди й тягнуть цю країну на собі, ламають хребти й падають мертві з ефемерним званням «герой».
«Герой – то не той, хто летить до сонця, і, палячи крила, падає вниз.» - влучно сказав дядько Скрябін.
Дивно виходить, що у нас з вами нація Ікарів, яка по колу пробує злетіти, а коли щось йде не так – згадує про самопожертву. Культивація самопожертви стоїть так високо, що в народі часто говорять, як незаперечну істину, про те, що Бог дав нам сина, як пожертву в ім’я спасіння.
На нас так вміло накинули ярмо, що воно стискає все далі, дужче не тільки фізично, але й духовно.
Мені пригадується, як колись батьки казали, що вони своє вже зробили, а далі нам творити свою історію.
Хтось заливав свою історію алкоголем та наркотиками, які зрештою одне і те ж, або емігрував з цієї країни, вмістивши свою дупу на канапу, та співав, як Квітка Цісик із шаленим акцентом та тугою в серці за Батьківщиною: «Ой, верше ж мій, верше…»
З повагою, Богдан Кухта.
23.06.2019
ID:
839788
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.06.2019 18:55:00
© дата внесення змiн: 23.06.2019 18:55:18
автор: Kukhta Bohdan
Вкажіть причину вашої скарги
|
