Ти не те, щоб юна,
А в двадцяти немає Тебе,
І тому ти, звичайно плюнеш,
На все, що тобі без потреби.
До часу твого народження,
До тебе, даремно здається,
Що не було історії,
Що єдина вершина сходження,
Це ти і, що ти не повторишся.
Що рум’яна не пудрили тальком,
Що минуле усе в минулому,
Тільки доля твоя під калькою,
Все обводить пустими чорнилами
Перебиваючи давно існуюче,
Наче тушшю твоєї безпам’яті.
І як тут назвати фатумом
Навмисне бажання стадності,
Те, що в краплях байдужі атоми,
А в музиці звук бездарності.
За тобою погруддя Камою,
І брови розшиті Сутрою,
Ти сама припідносиш камені,
Кропиву назвавши рутою.
Це і є весь твій крам можливості,
Храм з високою колонадою,
Як підніжжя руїни античності,
Танцем змій між колонами дикості.
Ти забудешся безталанною,
Ти згадаєшся у безликості.
Проникло-чуттєві роздуми. 
