Я деколи боюся власних слів,
Боюся ними зранити людину,
А все із-за великих почуттів,
Загорнутих в душевну серцевину.
І тут же парадокс та дивина:
Я деколи боюсь свого мовчання,
Яке вібрує в серці, мов струна,
І глушить децибелами бажання.
А ще...а ще боюсь своїх думок,
Що мозок часто в крайності заносять,
То в море аж на дно, то до зірок,
То просто у полях травичку косять.
І тут я переступлю це "боюсь",
В думках бажанням буду вібрувати,
На цьому, певна річ, не зупинюсь,
Продовжу говорити й відчувати.
***
