Заходить сонце у душі за межі смутку,
А з ним і ти кудись зникаєш назавжди,
Тримають пальці, наче спогад, незабудку,
Куйовдять коси вітром часу поїзди.
Вслід за тобою облітають пелюсточки,
Прощанням пахне у душі моїй вокзал,
Який вже доля розбирає на шматочки,
Горить на дверях в серце вивіска: фінал.
Неоном блимає ночам і дням осіннім,
Стікає зранку дощ холодний по лиці,
Тепер єдине від самотності спасіння -
Ця незабудка, частка спогадів в руці.
***
