Вдивляюся на вулиці в обличчя –
І всі такі знайомі та близькі…
Згадалась давня байка, чи то притча,
Що з віком серце й очі – боязкі,
Коли минуле нагадає кличем…
Ось тут, за тисячі далеких миль,
Крізь прірву втраченого долі часу,
Щомиті докладаємо зусиль,
Щоб зберегти тендітну милість нашу
В серцях розбитих – із останніх сил.
Як віск зі свічки топляться роки,
В чужому краї звилося гніздечко.
Лиш холодно душі малій таки,
За рідним аж вискакує сердечко
Та відчуття, що чиниш навпаки.
І ще, якесь безмежне відчуття
Незримих тіней, що витають поруч.
І що пізнали теж земне буття,
Та зараз їх тримає міцно обруч,
Чи поле того вічного життя…
Уявою малюється колаж,
Коли всі рідні, хоч і незнайомі,
Відкриті душі – світла вернісаж.
І не сприймає визріла свідомість
Підступну зраду, чорний зла пасаж…
Тоді, як Фенікс, зроджуєшся знову –
Угору, хоч по збитих вже щаблях,
Як найсвятіше, бережеш основу
Та Слова чистоту, літаєш в снах…
І Світло – для душі та рідну мову.
Малює доля фарбами колаж,
А ти – в обличчя пильно кожен раз…
1 січня 2018
(с) Валентина Гуменюк
