|
НОВИЙ РІК
Холодно, з ким би не йшла до сну... Океан Ельзи
Люди, як метелики, — летять у вогнище почут- тів, очікуючи теплого, світлого, чистого, ніжно- го, вічного, і майже всі згоряють. Випивають свою весну лише ті, які не дали піймати обставинам до- лю, трощити їй кістки і підминати під себе дні, ро- ки, життя...
А що робити тим, які уже не вірять? Що роби- ти таким?
Є усвідомлення, яке приходить боляче, в якому не заснути, в якому неможливо розірвати минуле, в якому ми шукали людину, яка подивилась би на- шими очима й розділила б з нами майбутнє. І по- бачила б у нас іще одну весну. А ми зі своїм сиріт- ським цинізмом і черствою буденністю на хвильку
зупинилисьбий,неповірившисвоєму“минулому”, помріяли сховатися від дощу, але то було тоді...
Бездоглядні мрії блукають безпорадними пече- рами панібратства ночі. І як же багато папарацці паморочать пекло пафосу віри?! Пенальті у нашу віру, знов і знов полозом наступають на наш по- ріг. Що це? Примха долі? Невже слабодухість сво- єю стужею знову вночі навчає удаватися царицею серед цвинтаря думок?
Розуміючи, що як світ складається з людей, а люди — із мрій, страждань, щастя, з кохання, так і кохання складається зі слів, почуттів, відносин. І що кожне своє почуття має й своє окреме жит- тя: як про людину можна розповідати довгу іс- торію, так само й про кохання розказати цікаве віршування. Кохання зароджується, віки росте, множиться й потроху зникає. Як і все, що нав- круги нас.
От, скажімо, було колись у Ліни Костенко:
Нічого такого не сталось,
Бо хто ти для мене? Сторонній. Життя соталось, соталось гіркими нитками іронії.
Життя соталось, соталось. Лишився клубочок болю. Нічого такого не сталось. Ти просто схожий на Долю.
Чому ж біль — це щастя, правда? Кохати — це щастя! Воно ж було, невже ми не усміхаємося на- шому “було”? Адже це ми! Чи, скажімо, у Тетяни Щавінської:
Пишу листи без сподівання щось повернути.
Листи — даремне намагання себе збагнути.
Пишу листи, не відсилаю — згорають грішні.
Не згоряють, ми знаємо, не згоряють, не згоря- ють, а народжуються у наших дітях, онуках, на- ших веснах! А у Тетяни Пишнюк:
Хто ми, заблукані в літах — На стежках загублені тернини, Молитва несмілива до Христа, Чи свіжа рана пізньої калини?
Нам озирнутися б, куди ідем...
В диму пожеж гарячого світання. Палає пеклом кожен новий день. Де сповідь? Одні лиш запитання...
Не палає, а сяє й усміхається теплом і мовить: “Здрастуй”. І радо входить на поріг, він нас осипає теплом надії!
Марія Матіос:
Тайне нашестя, Солодке дання — Крові спалена втома. Несамовито цвітеш, Навмання.
...Перший жіночий промах.
Ох, же ж відомий і пізнаний крій... Та не наб’ють оскоми
Сльози,
Прокльони,
Благання: “Ти мій?!”
... Другий жіночий промах.
Рветься на вітрі прозора фата — Серця огненний омах.
...Тільки до зойку закусиш уста...
...Де він, останній промах...
Останнього ніколи не буде, допоки буде жити у нас душа. Ймовірно, Бог хоче, щоб ми зустрічали “не тих” доти, доки не зустрінемо “того єдиного”. Навіщо? Для того, щоб, коли це нарешті станеть- ся, ми були вдячні. А ми йому промовимо!
А ти не повіриш у щастя, що буде,
І вранці, проснувшись, відчиниш вікно. Відпустиш на волю болюче минуле —
І що з нами буде? Щасливе майбутнє?
А ти не повіриш — колюче минуле,
В сльозах наших болів — щасливе майбутнє Не те, що минуло, а те, що зустріло Самотність під вечір різдвяний...
І годинник 12 проб’є, і все в цьому році буде від серця для нас, і щастям наповниться келих наш, і новою зіркою сповниться небесний шлях!
А далі: Христос рождається!!! Славімо його!!!
І це свято принесе у нашу оселю добробут і мир, радісний настрій на все життя, додасть сил, насна- ги та впевненості у завтрашньому дні.
І завжди буде над нами Боже благословення, а в очах буде переважать радість за день сьогодніш- ній і прийдешній
Петро Кухарчук
ЛЮДИ
Весь світ з людей... ті ж люди - дивні мрії,
У кімсь любов - у кімсь гірка печаль,
Згораючи, не бачать протидії....
А жаль... нестерпний, дикий жаль.
Комусь весна загоює всі рани,
Інші метеликом згорають у борні,
Всі інші загортаються в нірвани -
В нірвани свого смутку та броні.
Їм ніч снує дощі за панібрата,
Їм біль - за щастя... хоч кохання теж,
І подіум печальний - в нім розплата,
У пафосі якої все без меж.
Усе так просто - ніби щось звершилось,
Де переплетене кохання та печаль,
Де ми - там все в листах, моїх лишилось,
А жаль... о Господи! Який ж то жаль.
А завтра все по іншому... бо завтра
У келиху не випите вино,
В дванадцять ночі, любий, все минеться,
Де біль і жаль - незвершене кіно...
Леся Утриско Воробець
ID:
895786
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Любовна та інтимна лірика
дата надходження: 22.11.2020 14:13:20
© дата внесення змiн: 22.11.2020 14:15:32
автор: Леся Утриско
Вкажіть причину вашої скарги
|
майстерний талановитий дует 
