"Коли у твоїй голові помирає надія, що відбувається навкруги?
Хоча звідки тобі це знати. Адже у такому стані ти зациклений лише на собі і Світ перестає існувати.
Десь там, навколо тебе, вимикається світло. Стає страшно до щему у грудях — ти залишаєшся один у цій темряві.
Так починається розпач.
Можливо ти запитаєш, чому надія помирає в голові?
Тому що саме там, ми вперше починаємо давати собі оцінку. І згадай, яку оцінку ти собі ставиш? Переважно вона негативна.
Напевно ти скажеш, що я помиляюсь, але запитай у своєї душі, чи то вона втрачає себе? І ти почуєш як вона кричить. Ти відчуєш гостре відлуння її крику у своєму серці. Все стає колючим і несамовито пече, бо сіль від сліз, навіть невидимих, завжди ятрить рани.
Якщо тобі ніколи не доводилося відчувати подібне — ти щаслива людина. Та якщо ці відчуття тобі знайомі, погодься — вони, до біса, реальні!
Хоча спочатку, це були лише невидимі думки у твоїй голові.
Наступна стрічка цього монологу мала підбадьорити тебе. Я збиралась написати щось типу:
"але у мене є хороші новини, це можна змінити і зробити так, щоб подібні речі не повторювалися", - та це було б неправдою.
Змінити це можливо, а от страхування від того, що ти знову не почнеш падати у прірву знецінення себе, не існує. Найважливіше самому зрозуміти — чи хочеш ти перестати жаліти себе і чи готовий взяти відповідальність, за своє життя, в свої руки.
Бонус у тому, що свій негативний досвід, ти можеш перетворити на натхнення! Твоя історія може допомогти не лише тобі, але й тому, хто саме в цей час, переживає такі ж самі труднощі, які ти вже зміг подолати.
Адже надію ти носиш у собі."
(Уривок)
