Сиджу я в пітьмі, вже злипаються очі,
Навколо лиш темрява сонна тремтить,
Я б радий заснути – боюсь, що у ночі
Є друг-невидимка, що також не спить.
По даху залізнім дощ лупить, мов злодій,
Чарки кришталеві в серванті дзвенять.
Тужливо сидіти в кімнаті холодній,
І думка за думкою швидко летять.
За вікнами вітер шугає невпинно
Так, нібито привиди з лісу прийшли,
Не бачу – здогадуюсь, як сиротливо
Висить твій портрет на примарній стіні.
Постукують в вікна ще зрідка краплини,
Дощем завагітнілі хмари висять,
А там, вдалині, де гірські верховини
Столітні смереки до неба летять.
Я промені сонця ловлю ненаситно,
Холодна від жаху зігрілась душа.
Картати за слабкість її не потрібно –
Вже радістю сяє від щастя вона.
