Знов надворі холоднеча,
Розлютить зиму хто зміг?
Її дії недоречні,
Хуги всіх збивають з ніг.
На вікні замерзлі квіти,
Не такі, як навесні.
Малювати треба вміти.
Я люблю лиш запашні.
Доторкнулася рукою,
В руку зашпори зайшли.
І побігли враз водою,
Задоволення не ті.
Ось деревам вкрила спинки,
Теплі шапки одягла.
Доброта лиш на хвилинку,
І робота знов пішла.
Заморозить мілку річку,
Воду кригою скує.
Отака у неї звичка:
Все поставить на своє...
А коли їй стане важко,
Бо вже збилася із ніг,
То присяде, ніби пташка,
Тут почує вітру сміх.
Заморилася, небога,
Не така ти все ж страшна!
Ти сама он босонога,
Безпорадна і смішна.
Твої витівки недовгі,
Бо всьому бува кінець.
Вони й зараз дуже вбогі,
Бачиш - вийшов промінець?...
Чудова поезія! Дочекалися зими,хоч і холоднувато в хаті та все за вікном казково! Люблю трохи витівки зими-легенькі завірюхи. Хай зима, кожній душі, все ж навіє хоч маленьку радість.
Як все гарно і метафорично, Надіє! У кожної ьхуртеці й холоднеці буває кінець отой спасенний промінець! 
Вражає! 
Дуже добра, ніжна лірика про зимову холоднечу!
Браво, Надіє! Це шедевр зимової лірики!
