Дитинство моє , це лиш спогад , відлуння.
В нім бабцю свою , називав я Бабуня.
Такої Бабуні , небуло нівкого.
Можливо й були , але що мені з того.
А очі які , ніби кольору неба
І сльози ховала у хустку від мене.
Я часто приходив до ней ночувати.
На дуже великій , холодній «кроваті».
Подушки набиті , немов ті телиці ,
А ще , нікельовані там були бильця.
Бабуня щовечір на мене чекала
І праскою постіль мою нагрівала.
Щоночі я слухав чудові казки.
Насправді , то були бабуні роки
Які прожила. Про дитинство , війну.
Про присмак сирітства , як мед з полину.
Як діда зустріла на хімкомбінаті…
І я засинав на здоровій «кроваті».
А вранці , на мене чекали млинці ,
Яєчня на салі , сухі пластівці.
І чай із варенням з кислючих вишень.
Бо на цукор в Бабуні , небуло грошей.
На свято мені дарувала книжки.
Я дякував , хоч і бажав іграшки́.
А зараз відкривши її подарунки ,
Вона розмовляє і шле поцілунки.
У кожній тій книжці , у лівім кутку
-Для тебе мій внучку, любий Сашку!
У кожній із них , побажання писала.
І свою любов , між рядками ховала.
Життя у Бабуні було не із медом.
Але все для неї було по плечу.
Жила ,як усі , але тільки ,як треба.
А жити хотіла , ну прям до плачу.
Про смерть не кажи , та не треба і згадки ,
Хоч в муках тяжких тридцять літ прожила.
Хвороба смертельна , аж страшно згадати.
Терпіла , страждала і далі жила..
Минули роки , вже Бабуні немає
І зустрічі наші можливі лиш в снах.
У храмі в неділю свіча догорає.
Я Бога за тебе попрошу в думках.
31.01.2022р.
Олександр Степан.
