Пухнаста гілка стукає у скло.
Відлив скалками рясно посекло.
Вікно вціліле – бойовий сувій –
Вербиці промовляє на своїй:
Ти як, мала? – потріскує. – Ростеш?
Дивись, яке проміння золоте
Накреслює лоскотно на мені:
Молись за нас, Пречистая. Амінь.
Я не молюсь, – відказує верба.
Надвечір вбили божого раба –
Господаря цієї хати. Смерть
Сидить у вітрі, що над полем дме.
Відрощую я віти надміцні,
Щоб коли ворог вмоститься в труні,
Надряпати на ній: в пекельну путь!
І дух його розвіять по степу.
Молилося вікно, верба росла
Кривавого квітневого числа.
Віслюк кричав, кричало все земне.
Помилуй, Отче, і прости мене.
17.04.2022
#вірші_війни
