Я запалю свічу й букет поставлю.
Пригублю за кохання двох вино.
Сльозу набіглу міцно в собі здавлю
Й полину серцем, в пройдене давно.
Цей жовтень в моїй пам’яті лишився,
Як ми кружились в золоті листви.
Промінчиком ти в долю мою влився,
Назавжди протягнув литво сяйви.
Уже пливе без тебе третя осінь;
Жовтить поля, дороги та мости.
Жаль, з засвітів нам вісток не приносять
І в сни приходиш щораз рідше ти.
Дощі зливні по долі пробігають
Й життя похмуре в нинішній порі;
І довкіл темні штори закривають,
І тиша множить страхи до зорі.
Розквашує природа лист опалий,
Й тускніє день у вимірі своїм.
І сірість непроглядна із тих далей
Тебе вже не поверне у наш дім.
Колишня ж осінь пестила дарами...
Там позолота сонячно цвіла.
В ній хвиля щастя пропливала з нами;
Коханням нас окрилено несла.
А нині я, як осінь посмутніла
Й перегортаю прожите життя.
Путь, мов опале листя, збагровіла,
Та в ті літа немає вороття.
Кріплюся, і не лаю свою долю.
Й пишу, щоб скоротить безсонну ніч.
І відпускаю спогади на волю,
Й з минулим розмовляю віч-на-віч.
Свіча горить й зливає туги сльози.
Самотній вечір плутає думки;
В уяві то весна, то літні роси -
Всі наші, як казав ти , здибанки.
Я пом’яну та буду пам’ятати…
Таке кохання раз лише в житті.
З тобою я навчилася літати.
Без тебе - приземляюсь в самоті.
