Людина – це гордо і іноді сумно,
Поляки за звичай говорять: ми думні,
Коли хтось не хилиться і не схиляє,
І каже уголос, що думку він має!
Людина – це боляче аж до нестями,
Коли ми питаємо: як таке з нами?!
Душа переборює згарищ цих муку,
Тримаючи міцно близьку рідну руку!
Людина – це далі за сірість й стандарти,
Дрібніють всередині злі бонапарти,
Це музика, що проривається словом,
Незатишно тут добровільним оковам!
Буває маленька, але дуже сильна,
Буває мовчазна, та горда і вільна,
Всередині в неї велика країна …
Забуде про гідність? То буде руїна …
На Півночі б’ється в припадку нікчемність,
Позиркує збоку позірна богемність,
Почалося все з бути вільним утоми.
Тим часом холопи … тим часом хороми …
Я знаю. Вже завтра. Війна захлеснеться.
Що вийшло з болота, туди ж повернеться.
Вогняне палає у кожного серце.
Бо то ж не людина, як серце мов скельце!
