Весняна пісня
Набубнявилися пуп‘янки- бруньки,
Майорять кетягами купини.
На мочарищах баюри розквіли,
Чичками-зірками журавлини.
А далебі, наче коц картатий,
Розмаїття зілля твані-трясовин.
Ліжником веселково-строкатим,
Полонило аж за обрій далечінь.
На весні буяє і пишається болото,
Розцяцьковане палітрою квіток.
Пахощами цвіту перевите,
Всипане мільярдом пелюсток.
Колоски зозульок височіють,
У рожевих і бузкових кольорах.
Плямами гарячими півники жовтіють,
Ваблячи й хвилюючи комах.
Сонячна калюжниця запліта багнини,
Сухоцвіт-товстушка килимом вкрива,
Похилив голівки з ніжним пухом білим,
Начебто завіяла снігом все зима.
Китиці гребінника мов дрібні дзвіночки,
Лине парасольками теплий ясновець.
Вербозіль-дубричка запашним віночком,
Золотими іскрами розквіта жовтець.
Пухівки, осоки, верболози,
Очерет-рогіз, бобівник, буяхи,
Верби, вільхи і берези,
Репаються від життя, як лантухи.
Копирсаються в багнюці та ревуть,
Тужаві й барилисті ропухи.
Писками банькатими гомони ведуть,
Вирячаються із гвалтом відчайдухи.
Пуцьвірінки ремствують у разі,
Що не втрапило в роззявлені дзьоби.
Буцаються і куйовдяться одразу,
Як смаколики розскубують собі.
Брязкотять потужно богари і кузьки,
Блимають смарагдом блищаки.
Жаби їх лапають, але зуськи,
Висолоплюють на марно язики.
На лататті бабки-гвинтокрили,
Балюхами глипають всебіч.
А хрущі бряжчати заморились,
Нашугалися достоту в глупу ніч...
Навпрошки по болотах, із молитвою,
Простував гевал далебі манівцем.
З паляницею у тайстрі під пахвою,
Дибав по мочарах похапцем.
Як примара із мармизою вар‘ята,
Із раменами нівроку й поготів.
У правиці жилавій тримав багнета,
А лівицею – ціпка і дрижаки ловив.
Харапудився від гедзів наче огир,
Нашорошувався і стерігся як румак.
Як пиріщився у темряві об стовбур,
Долів у ковбані гепався навзнак.
Ох і буде ж непереливки тобі батяре,
Як спіткаєшся з газдинею ось-ось!
Вона ж, ворожбиточка, тебе залає,
Забарився ти фацете надто щось!
Ох вона і закопилить свою варгу,
Як ти придибаєш на поріг!
Приголубить скалкою по карку,
А ще макогоном навідліг!
Ось серпанком видноколо зажевріло,
Наче ватра, що загравою бринить.
Він на обійстя навшпиньках несміливо
Прослизнув, і за фіранку зазирнув на мить.
У свтлиці, перед люстерком-свічадом,
За просторим, вкритим обрусом столом,
Молодицю зауважив там огрядну,
З філіжанкою і повним кнедлів баняком.
Запашний, духмяний аромат тієї страви,
Нагло так йому кебету сколотив.
Отетерівши, неначе звір захланний,
Легінь в‘язи, знепритомнівши скрутив.
Гепнувся із грюкотом на тирсу,
Мешти позлітали обопіль.
Горілиць лежав і грунт копирсав,
Молодиця підкрутила у жарівці гніт:
- Де ти вештався, пройдисвіту-лайдаче,
Телепень, бешкетник, бузувір!
Ти допіру із блюзнірством на додачу,
Учинив гармидер як лихий жовнір!
Безталанний, хай візьме тебе морока!
Де валандався і швендяв стільки днів?
Щоби ти мені там не варнякав,
Нісенітницю верзеш, тай поготів.
Ти ж пішов у ятку по хлібину,
А, напевно, в кнайпі оковиту налигав?
От як лусну тобі люшнею у скроню,
Щоб одразу гречним ти і чемним став.
Плаче, бахуре, по тобі буцегарня,
І цебро води йому студеної на пику -
- А в макітрі твої лиш одна гуральня!
- Я, лебідонько, й михайлика не смикнув!
Геть не вцмулив ні краплини ні дещиці!
- Ааа, все ти теревениш казна що,
Ти, комизо, добазікаєшся, ниций,
Бздуру бубониш мені на зло!
- Заблукав я манівцями в драговині,
Лоскотуха-мавка заполудила мій зір.
А водяник із отхлані з писком синім,
Кумпелем вдавався на позір.
На горгошах мене вгоцав у тенета,
Потім нагло запроторив в чорторий.
Герцював я з вовкулаком на багнетах,
І з чугайстером виходив на двобій.
Але жодного пенязя не розтринькав,
Не проциндрив ні копійку ні шеляг.
Паляницю лиш придбав і цю ковіньку,
Якщо брешу – най но трафить мене шляк!
Гордовито, наче бусол-чорногуз,
Видобув із маринарки пуляреса.
Шкіряного, повного, не те, що у лакуз,
І дзигарика, коштовного до біса.
- Все зберіг, нічог не пропив,
Не бувати газді одороблом!
Ти мене, голубонько, прости,
Дай поїсти , все попораю і зроблю.
- Щож ти, соколе, мовчиш як потурнак,
Лицарю мій, ти звитяжцю-богатире!
Най би натякнув чи зробив знак,
Прецінь ні шелесть, як та тетеря!
Є у мене все, мій Вернигоре!
Ласощі, потравки, лакоминки,
Витребеньки, люксуси – усього гори!
Готувалася ж бо на твої поминки...
Прожогом метнулась до повітки,
Стрімголов у клуню, ще хутчіш у льох.
Шабатури, креденси і скриньки,
Одчиняла-відчиняла за шістьох.
Десь з‘явились слоїки, пуделки,
Миски, глечики, кандійки, казанці.
Заіскрились сріблом ложки і виделки,
Задзвеніли келихи і чарки золоті.
Розлетілись по обрусу таці і тарілки,
На пательні зашкварчала свіжина.
На столі вже опинилася затірка,
Солені грибочки і капустка квашена.
В грощиках із овочами душенина,
Виморена й розімліла у печі.
Борщик з пампушками, буженина,
Буцики, мазурики, книші.
Шпундра в буряковім квасі, зрази,
Холодець із ратиць, деруни,
Перепілки смажені, товченики, роляда,
Із кав‘яром дрібненькі канапки-пустуни.
І печеня і ковбаски в білім смальці,
Рурками крученики завиті туго,
Пиво зимнє у пузатому барильці,
А до нього вуджене свиняче вухо.
Тут і куманці і сулії кругленькі,
Штофи, бутлі і генсьори-гусаки.
Пляшки, пляшечки великі і маленькі,
І карафок кришталеві шпичаки.
В них булькочуть, нидяться під корком,
Достопамятні амброзії і трунки.
Охолоджені ретельно преред вжитком,
Виплекані ніжно у пивницях лунких.
Чиста як сльоза горілка-оковита,
Первачок, калганка, спотикач,
Запіканочка, слив‘янка і медова сита,
Та така, що лусне з заздрощів багач!
Варенуха, хріновуха і перцівка,
Доста всього у газдині про запас!
Сирівець, малинівка, зубрівка,
А перлиною – шляхетний контабас!
Від такої кількості поживи,
Обертом пішла шаленим голова.
Та господар був усе ж кмітливим,
Зайвого слівечка не сказав.
Треба, думає, частіше померати,
Щоб втрапляти, тай до себе на поминки.
Бо як будеш тільги гарувати,
Не заробиш на такі от лакоминки.
В голос до дружини промовляє:
- Ох, ти ж моя ясочко тендітна!
Так, як ти, лебідонько, ніхто не зустрічає,
Свого милого, а хоч і з того світу!
Часом лаєш ти мене із пересердя,
Все ж похоронити виряджалась пишно!
А я хлоп простий, не пербендя,
Пригощуся, раз воно на те так вийшло.
Сіли разом до широкої стільниці,
Випили по чарці, попоїли.
Зарум‘янилась кобіта білолиця,
З розкоші такої розімліла.
Пригорнулася до нього на канапі,
Розплела русяву джерегелю.
Бо кохання із терпінням вкупі,
Є оздобою щасливої оселі.
ID:
976742
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Сюжетна лірика відносин
дата надходження: 12.03.2023 08:24:56
© дата внесення змiн: 12.03.2023 08:24:56
автор: Костянтин Вишневський
Вкажіть причину вашої скарги
|
