Ото тривожило, бувало що і покою не давало.
Неначе й не боліло, але десь там у глибині душі тихенько мліло...
Ті згадки про село, що у пітьмі років розстало,
Щось вмерло, щось роз'їхалось, та й жити перестало.
Десь там далеко, де три балки у одну зійшлися,
Де хата батьківська була, де ми колись на світ знайшлися .
Де зігрівали ніжні мамині долоні й лагідні слова,
А тато, той хвалив а то й сварив, усе бува...
Отож туди доїхав, і не полінився ,
Та наче сон, в дитинстві опинився...
Отут стернею босоніж я йшов,
А там подалі, кимсь загублене знайшов.
Мій Брат - оцей дідусь, котрий до мене притулився,
Був хлопчаком й отут водою вмився.
Коли ми з ним сюди ходили до криниці,
Щоб принести до хати свіжої водиці.
Дивись, дерева виросли й колишиться пшениця,
А там, де все колись засохло, тепер тече водиця .
Ставок, нехай і невеликий - дзеркалом блищить,
Пташина в небі оспівує цю мить.
Я тішусь згадками, радію а душа чомусь болить!?
Із пережитого.
В. Небайдужий. Червень 2023 року.
