Перша тиша вгризається в скроні
чорнооким безликим вужем.
О, які ж бо ми всі безборонні
за розпуки хитким вітражем!
О, які ж бо ті дні безкінечні,
коли кола намотує жаль!
А слова геть усі недоречні,
аж осколками стогне скрижаль.
Перейти, перейти й обтрусити
від огуди і душу, й поділ!
Ти ж воюєш, напевно, би жити?
І гаруєш для того, як віл?
Прикладаєш до серця правицю
й, певно, чуєш у мент цей богів?
Та, натомість, жаскі блискавиці
тобі вслід, наче рев батогів.
А відтак - ця розтулена тиша.
Перша тиша і очі вужа.
Пам'ять спише, та суті не втишить:
ти тут, дівчинко, вкотре чужа...
4.07.23 р.
