І мало тих, хто уявляє,
наскільки тиша потайна...
Зоріли міста, де лишались актори,
Тільки не наша там билась весна.
Вічному - змінне і дикі просто́ри,
Нашому - тиша і білі тіла.
Ми зрозумілі до часу безодні,
Яка обирає іти уперед.
Голос надії тривожить у повні,
Коли вимальовує сито-портрет.
Ми не залежні і знаємо долі.
Ними судилось навічно зустріть.
Може, до світу ніяк не прозорі,
Ми обирали одну тільки мить...
Та я все мовчу і тобі не кричати.
Здо́лане в серці, але не кипить...
Може, ми просто навчились мовчати,
Коли не про НАС, а про те, що болить...
05.08.2023
Гарний вірш! 
Сподобався ваш вірш.
