03.10. 2014 «ПАСПОРТ В ЗУБИ – І В ДУБАЇ!»
Завтра у мене ювілей – півстоліття. У цьому є як свої недоліки, так і переваги. Мінус – це старість, що дихає в спину. Плюс - старша доня вирішила мамі зробити царський подарунок – поїздку в Емірати на тиждень! І це пречудово, бо мій закордонний паспорт-незайманець давно вже бажає пригод і незабутніх вражень. А враховуючи те, що зі мною поїде ще й молодша донька, я уже почуваюся щасливою: і обох донечок побачу, і днюшку відсвяткую!
У турагенції я мучила оператора, як дібратися до терміналу «Д», до яких віконечок підходити за квитком, щиро дивувалася, що ніяких кас, як на залізничному вокзалі, в аеропорту немає, запитувала, як обміняти мій «віртуальний» квиток на реальний посадковий талон і т.п. Вона ж терпляче пояснювала всілякі нюанси для «чайників», а насамкінець резюмувала: «А далі паспорт в зуби – і в Дубаї!»
І ось ми з Яною летимо із Борисполя до Дубаї вже третю годину. Слід сказати, що ні я, ні Яна літаком ніколи не подорожували. Останні мої спогади лишилися в далекому дитинстві, коли на «кукурузнику» бабусенька ризикнула доставити
мене з Херсона в Скадовськ – на море. Як мені тоді було зле і скільки їжі я «перевела», писати не буду… Відтоді слово «літак» у мене супроводжується вельми неприємними асоціаціями.
Як не дивно, але в салоні я почуваюся нічогенько: ще жива й доволі вгодована, хоча з нагоди побувати за кордоном скинула декілька кілограмів. Цього не скажеш про мою «полтавську дитину»: її штормить конкретно. Особливо коли Яна позирає в ілюмінатор (за звичкою, вона вклендалася «біля віконця»). Уперше і я глянула в ілюмінатор. Нічне небо вразило: внизу – золоті злитки спочатку турецьких, а потім еміратських міст, трохи вище – легке марево синявих хмар, а над усім цим…– то вже не штучне, а справжнє – Боже – золото мерехтливих зірок.
Опівночі моя знесилена польотом доня прошепотіла: «З Днем народження, мамо!» О, а я вже й забула, що іменинниця! «Дякую, улюбленець!» – сказала я й цьомкнула мою дорослу дитину в пухкеньку щічку. Романтика – День народження в літаку! Швидше б уже на землю, чомусь почуваюся там більш звично.
04. 10. 2014. СІМ’Я ВОЗЗ’ЄДНАЛАСЯ!
Усе погане, як і хороше, колись закінчується. Не минуло й шести годин, а ми вже на іншому континенті! У Дубаї нас зустрічала старша доня – малесенька й субтильна порівняно зі своєю українською ріднею. «Арабська дитина» щиро нас розцілувала й повезла до готелю. Температура повітря на початку жовтня неприємно здивувала – плюс 38 о третій ранку! Таксі ми обрали «жіноче» - було цікаво проїхатися з водієм-філіппінкою нічним мегаполісом.
Двері готелю гостинно розчинилися – нам тут були раді. Хоча й завчені, але люб’язні посмішки, компліменти як «мадам”, так і «ледіз» (до речі, вони супроводжували нас упродовж усієї подорожі: у молах, кафе, ресторанах, на найвищій у світі вежі Бурдж-Халіфа…) Симпатичний портьє запропонував нам екзотичні для цих країв фрукти… – великі соковиті зелені яблука!
Через півгодини нам снилися голі поросята, жовті верблюди, білосніжні шезлонги й чувся звабливий шепіт Перської затоки.
04. 10. 2014. ЗОЛОТО, ЗОЛОТО, ЗОЛОТО
Це золото уже миготіло в очах. Справа в тому, що доні вирішили подарувати мені золотий ланцюжок - на пам’ять. Нам не поталанило з транспортом, бо цього дня в Дубаї відзначали якесь місцеве свято, тож таксі піймати було нереально, а громадським транспортом тут не їздять (окрім метро, звісно). За весь час я лише раз побачила автобус, та й той не зупинився. З великими труднощами ми таки дісталися величезного базару золотих виробів. Не знаю, що було написано на наших українських обличчях, але нас точно за своїх не вважали й ламаною російською пропонували хутро й золото, золото, золото… Стільки золота, як тут, я не бачила ніде. Від нього вже нудило. І якби не моя природна впертість, а також здатність будь-яку роботу доводити до логічного кінця, я б уже давно відмовилася від таких виснажливих поневірянь. Нарешті ми побачили те, що не тільки мені сподобалося, а, як не дивно, усім нам трьом. Ми рідко бували одностайними, а тут утома таки далася взнаки!
О, як ми затято торгувалися! На це було варто подивитися!
- Мамо, у тебе мудра доня! – констатувала Яна після тривалих перемовин старшої з трьома продавцями.
- Ще б пак! – хмикнула я. - Чия ж школа! Жаль, що я в англійській – як свиня в апельсинах: нічогісінько не петраю! А то б ми їм такий бінарний квас-джаз показали!
Як ви вже зрозуміли, ланцюжок ми придбали. На радощах вирішили це зафіксувати: фоткалися то з неграми на газоні, то я, Яна і ланцюжок; далі - я, Яна, Ярослава й ланцюжок; просто я й ланцюжок… Аж стомилися.
Іще встигли скупатися в Перській затоці, повернутися назад, відвідати з десяток магазинчиків, повечеряти в маленькому затишному ресторанчику…
Наш перший день перебування в ОАЕ був таким насиченим, що спати полягали відразу. Та заснути я ще довгенько не могла. Я лежала й думала: скільки ж арабських кілометрів за сьогодні виходили мої бідні українські ніженьки? Не знаю, але дуже вже вони стомилися. Також міркувала, чому в Еміратах так мало гладких людей. І дійшла висновку, що мешканці країни п’ють багато води й долають десятки кілометрів на день. От у кого треба повчитися здоровому способу життя! Крім того, вони щоденно вживають морепродукти, гриби, салати й свіжовичавлені соки… Смакота, скажу я вам, оті соки-фреш… Хочеш – полуничний із бананом та м’ятою, хочеш – із манго чи гуавою... Будь-які фантазії чи забаганки за твої гроші! І скрізь: «Будь ласка, мадам!», «Чи вам сподобалося?», «Чи мем вдоволені?» О, який бальзам, який фіміам для не попсованої українським сервісом душі!
Тут, у Дубаї, ми з Яненям відчули себе богемою, що вдень спить, а вночі шукає собі пригод… ну, знаєте, на що… Ви запитаєте, певно: «А було й таке?» Було, хіба ж із моїми дівчатами не потрапиш у яку-небудь халепу?
04.10.2014. БОГЕМА
Оскільки не спалося всім нам, то більшістю голосів було ухвалено рішення піти до крутезного житлового району «Марина» - скупатися, «щоб путівка не згоріла». Купатися поночі в Україні? Легко, бо це вдома. В Еміратах же заходити у воду після заходу сонця заборонено, відколи «божевільні індуси та пакистанці» почали частенько тонути, не вміючи добре плавати. Мені не дуже-то й хотілося…Але оскільки в нашій сім’ї демократія, то довелося мовчки погодитися. Штраф би все одно платила Ярославка… А в поліцейському відділку ми ще не були.
Частину дороги здолали в таксі, а потім довго теліпалися пішки. Я вже почала сумніватися у правильності обраного курсу, бубоніла під носа, що під старість діти мене уграють раніше, ніж треба, і пропаду я в чужій країні ні за цапову душу, що ніякою «Мариною» тут і не пахне, а добряче смердить якимось курятником. Доні тільки підсміювалися з того, що «пані мамі й Дубаї курятником пахнуть». Ще й якийсь субтильний малий філіппінець чимчикував за нами з таким же мізерним заплічником на спині, дотримуючись відстані, але, як мені здалося, я чула його дихання. - Дівчата, він не пограбувати нас хоче? – запитала я донь.
- Оце якраз, мамо, ми йому й треба! – зіронізувала Яра.
- Мамусю, нас три таких напівграції, а він один, миршавенький! – підхопила і Яна.
Я махнула рукою – що з них візьмеш: ділові ковбаси!
Згодом малий розсмоктався в темряві, і я про нього забула.
Аж ось, нарешті, з’явилася затока, і ми помчали до неї. Як на березі, так і в самій воді й справді не було ані душі; це мене добряче збентежило й викликало підозри. Але тепла купіль намагалася їх заколисати, перевернуте небо авантюрно підморгувало, а дівчатка весело щебетали про милі дрібниці. Моя ж горезвісна «чуйка» стійким олов’яним нашіптувала всілякі «якщо…» І зовсім не до сміху стало, коли з-за рогу випірнув той же філіппінець із заплічником. Але тепер він прямував до нас уже зі зграйкою таких же невеличких представників своєї раси. Філіппінці щось жваво обговорювали, озиралися увсебіч, час від часу кидаючи на нас недвозначні погляди. Мені стало моторошно, Яні також. Ярославка ще бадьорилася, але спрацювала демократія; ми швиденько вискочили з води, одяглися, узяли ноги в руки – і гайда звідти (бо нічого швендяти ночами самотнім прекраснікам!) Тож зворотній шлях подолали вдвічі швидше.
Богема пару випустила, адреналін теж. Залишок цієї ночі спала як убита.
05.10.2014. ВЕЖА БУРДЖ-ХАЛІФА
Як на пересічних громадян, прокинулися ми доволі пізно, а як для богеми, то в самий раз. Ледь устигли до шапковбирання - поснідати в ресторані. Відіспавшись у себе на квартирі, Ярославка заїхала за нами опівдні, щоб ми, бува, не пропустили екскурсію на вежу Бурдж-Халіфа. Квитки доня придбала заздалегідь, тож ми знову
піймали таксі й помчали до пам’ятки, якою араби надзвичайно пишаються: ще б пак, вона майже втричі вища за Ейфелеву! Не знаю, скільки часу знадобилося Ейфелю для того, щоб спорудити свою Залізну Леді, а в Дубаї хмарочос будували шість років.
Щоб потрапити на вежу, нам довелося пройти через довжелезний, багатокілометровий Торгівельно-розважальний центр «Дубаї-мол» (сотні магазинів, магазинчиків, кафе, ресторанів – і все це в золоті, сріблі, стразах, килимах, блискітках). Від сяєва миготіло в очах, а переді мною пропливав численний натовп людей різних націй і національностей, кольору шкіри й віросповідань: арабів, індусів, філіппінців, єгиптян, англійців, непальців, китайців, японців, тунісців… І все це кишіло, посміхалось, розмовляло, сміялось, реготало, але, що дивно, - не нервувало! За два дні перебування в ОАЕ я не помітила жодної дитини, яка б плакала, жодної пари, яка б з’ясовувала стосунки, жодної нетверезої, з цигаркою в зубах людини. Не траплялися й безхатьки. Може, не там ходила?
І ось ми біля вежі. Один із 57 ліфтів за декілька секунд домчав нас на N-ний зі 162 поверхів. З переляку ми навіть не збагнули, на котрому з них знаходимося. З оглядового майданчика разом з усіма фотографували краєвиди Дубаї, п’ючи справжню арабську каву з малесеньких філіжанок – густу, ароматну. З майже півкілометрової висоти воно нагадує масштабну карту. Дубаї – місто доволі молоде, немовля, скажімо так, – йому ледь більше 20 років. Але темпи розвитку можна зрівняти хіба що з Шанхаєм. Акселерат, одним словом.
05.10.2014. МІСТО КОНТРАСТІВ
Дубаї – місто контрастів.
Як на мене, місцеві араби – локали - занадто показні й гонорові. Вони не ходять – пливуть, задерши голови й думаючи, напевно, про вічне. Чоловіки тут одягнені в довгі, до п’ят, кандури – білі, чисті-пречисті й ідеально випрасувані сорочки; їхні голови покриті традиційними хустками, закріпленими жгутами, – гутрами. Жінки закутані в чорні довгі сукні – абаї. Під абаями в них може бути й інший одяг, наприклад, кольорові сукні, вишиті золотими чи срібними нитками, або ж дорогі моделі з Парижу чи Мілану. На головах у жінок - хустки чи шарфи чорного кольору. Крім цього, обличчя арабки прикривають тонкою чорною вуаллю, тому ми бачили лише їхні очі, уміло підведені тушшю, також п’ясті рук, ретельно розмальовані в елітних салонах коричневою хною. Ще можна помітити дороге модельне взуття від провідних європейських фірм. Усе ж інше – за сімома печатями для оточення. То для законного чоловіка!
Від локалів, як жінок, так і чоловіків, завжди приємно пахне, іноді навіть занадто, адже всім нам відомі стійкі східні парфуми.
«Місцевих» заборонено фотографувати – за це можна отримати великий штраф чи ж навіть ув’язнення. Але туристи не зважають на заборону й тихцем все ж роблять знімки. Зробили їх і ми, звичайно.
Офіційно араби можуть мати до трьох дружин за обов’язкової умови безбідного утримання кожної. У тому ж торговельному молі ми спостерігали зворушливу картину: подружжя за п’ятдесят неквапом ішло, тримаючись, як у молодості, за руки, а чоловік ніс лаковану сумочку дружини. Поруч прогулювалася ще одна сімейна пара: товстий багатий араб, який поважно «вигулював» обох дружин. Неважко здогадатися, кому з них чоловік надавав перевагу - молодшій і, певно, улюбленій. Уявляю стан іншої: бути другою скрипкою в сімейному оркестрі, звісно, образливо…
У готелі я бачила мусульманку, яка гордо ступала попереду, а за нею на відстані дріботіла служниця-афроамериканка, несучи на руках немовля «гаспажі» - ну чим не кріпосне право, скажіть?
Зграйками тут ходять індійці й філіппінці – нижча каста, найчастіше – обслуга- персонал. Вони змушені тяжко працювати, щоб утримувати свої сім’ї. Є квартали для небагатих, де мешкають саме філіппінці, індуси та пакистанці. Спілкуючись із таксистами, ми дізналися, що вони працюють без вихідних 12-14 годин на добу, щоб заробити два місяці відпустки й навідати рідних. Один пакистанець просив нас помолитися за його вагітну дружину, яка вже півроку лежить в лікарні на збереженні. А коли ми з Яною за неї помолилися, зворушений водій ледь не заплакав.
Ці ж самі індійці можуть бути й небезпечними, особливо якщо їх провокувати. Мої дівчатка ходили уже без мене до затоки. І знову поночі. Коли запливли далеко від берега й, як усі емоційні українці, стали голосно спілкуватися, індуси (цього разу вони теж вирішили поплавати) оточили дівчат, так що довелося Ярославі їх відшивати. Лише погрози зателефонувати за номером 999 трохи вгамували ошалілих юнаків, і вони зі словами «сорі» почали знехотя розсмоктуватися. Більше своїх донь я не залишала одних: занадто вже вони звабливі для таких стурбованих самців.
У Дубаї дуже багато пишноти. Ми бачили розкішний автомобіль саудівського шейха №1 зі щирого золота, дорогі жіночі авто кольору пінк та в стразах Сваровськи; оця любов до блиску виявлялася й у підсвічених уночі пальмах, що були схожі на різдвяні ялинки, і в будинках, і в готелях, що палахкотіли вогнями до самісінького ранку. А що занадто, то не здраво, як кажуть поляки.
06.10.2014. «КІЗОНЬКО МОЯ МИЛА, ЩО ТИ ПИЛА, ЩО ТИ ЇЛА?»
Знаю, що коли ми приїдемо, моя мама, дитина війни, обов’язково мене запитає: «А що ж ви там їли?»
Оскільки публіка в Дубаї різношерста, то й вибір їжі надзвичайно великий. Так у ресторані готелю чого тільки не було: і нарізки сирів, овочів, фруктів, і величезний вибір соусів та йогуртів, чаю, кави (без молока, із вершками, із молоком холодним, із молоком теплим) та соків-фреш - «чай, кава, потанцюємо», одним словом. Не було тільки свинини – мусульманська ж бо країна. Любителі м’яса могли вдовольнитися в’яленою яловичиною, курячими відбивними чи сардельками. Сподобалися мені й драники, смачнючі такі! На гарнір подавалися і бобові, і вівсянка, і картопелька. От гречки не бачила. Вона в арабів вважається екзотичним продуктом.
Ходиш собі великою залою з тарілкою – і кладеш на неї все, що тобі заманеться. Тоді сідаєш за столик – і їж на здоров’я!
Зразу вам скажу: схуднути тут вгодованим українцям не вдасться: порції, що пропонують кафе чи ресторани, завеликі навіть для Яни, яка любить смачненько попоїсти. Та й для мене також. Тож добре, що в готелі ми замовили лише сніданки! Наш брат українець ніде не пропаде – то йогурт до номера прихопить зі шведського столу, то яблучко смикне, то круасан скубне. І все те тягне до себе в номер. А ввечері, харчуючись у ресторанах чи в кафе, ми просимо загорнути їжу, яку вже не подужаємо, із собою. Це вам не економна Європа, де на сніданок вівсянка й варене яєчко! Мимоволі пригадуються слова з казки: «Кізонько моя мила, що ти пила, що ти їла?» Ой, і пили вже ми, і їли, скільки наша душенька бажала!
06.10.2014. ОДИН ІЗ НАЙБІЛЬШИХ У СВІТІ АКВАРІУМІВ
Ярославка сьогодні з’явилася напрочуд гарно одягненою: у ділову темну сукню, темний із білими квітами піджак та чорні лаковані черевички на високих підборах. Стрункі ніжки, підфарбовані вії – красуня та й тільки. Була на співбесіді. Через хвильку Баранка (так ми її іноді називаємо за впертість) трансформувалася в дівча-підлітка – коротенькі шорти, біленька футболочка-майка та білий напівблайзер «Келвін Кляйн» (із цим брендом вона працює на сьогодні). Так зручно для подорожей. А за планом у нас – акваріум у тому ж Торговельному центрі «Дубаї-мол».
Доволі дороге задоволення - 150 дирхамів (десь приблизно 500 наших гривень) за квиток. Але відвідини були того варті. Ми стояли всередині величезного акваріуму, а повз нас пропливали гігантські «акули-каракули», мені навіть почулося зловісне клацання їхніх гострих зубів; скати, що нагадували касперів із дитячого мультика. Один мені навіть посміхнувся, показав рожевого язичка, а на Янульчика плюнув (жартую, то вона бачила, що він щось поволеньки жував, а потім виплюнув рештки). А скільки малих риб і рибок творили перед нами дефіле – не злічити: і золотаві, і смугасті, і білі, і схожі на дамські віяла, і сірі, й чорні, і товстенькі, як сардельки, і довгасті… Усе це плавало, кружляло, бавилося та безперестанку рухалося… Мені здавалося: пливе моя голова, незалежно від тулуба; крутиться, паморочиться, як від морської хвороби…
Із корчів дерев звисали ліани, а в окремому місці я помітила крокодилів. «Крокодил, егда имать человека ясти, то плачет и рыдает, а ясти не перестает», - мимоволі згадалося ще із студенських років. І така злість мене взяла на тих крокодилів: ти бачиш, жеруть людину, а самі сльози проливають, іуди… «От і добре, - подумала я, - тепер зробили з вас опудал, щоб знали, як братів моїх їсти!» Яким же був мій подив, коли дізналася, що всі вони справжні! Сидять собі в засідці й на здобич чигають! Ще й водойма відкрита! І я швиденько позадкувала. Аж ось побачила вже штучного крокодила, з превеликим задоволенням усілася йому на хребет: «Тримай, фашист, гранату!» - і декілька разів на ньому сфотографувалася.
Понесло нас і на канатну доріжку. Іти було не зовсім комфортно, адже попереду вистрибувало мале арабченя, і мене почало нудити від хитавиці. Мале, нарешті, дострибало до кінця доріжки - і я полегшено зітхнула. Та занадто рано: ви не повірите: позаду мене почала тепер вистрибувати моя тридцятилітня «арабська дитина» Славка! З горем навпіл я «зійшла на сушу»!
Сподобалися нам і водоплавні черепахи, чомусь я ніколи не думала, що черепахи мають ласти, схожі на крила.
Замилування викликали маленькі пінгвіни, які швидко-швидко борсались у водоймі, нагадуючи наших качечок; вони смішно порскали й струшували з себе водичку. Мабуть, усі здорові, бо хворих тварин тут не тримають, як і людей-заробітчан, яких «депортують», за межі країни.
Після акваріуму був піший похід молом. Тому чоловікам може набриднути опис наших походеньок, а ми ловили момент – хотілося детальніше подивитися, як же живуть ці багатії в Еміратах. Ми розглядали найновіші моделі одягу та взуття (як патріот, я захищала, звісно ж, взуття Київської та Дніпропетровської фабрик і бурчала, що наше не гірше, але ж коштує дешевше!); аксесуари: подушки та подушечки, вишиті шовком, золотими та срібними нитками; пашмини й шарфи; парфуми; різноманітні таці, тарілки, тарелі, виделки, ложки; ліжка, дивани й цілі сексодроми – гуляти так гуляти! Потім нам захотілося сфотографуватися біля несправжніх, але ж таки верблюдів. Ми зачекали, доки із верблюда знімуть малого арабика, і самі подерлися на тварину. Як добре, що вона була металева, інакше верблюду б уже давно жаба цицьки дала.
Захеканим та вдоволеним, опівночі за нашим часом (в Еміратах – о першій ночі) нам захотілося їсти. Ресторанів у молі – як собак нерізаних, тому ми придибали до одного з них і насолодилися смачною запеченою курятиною в білім соусі з грибами (Ярославка та Яна), а я – морепродуктами з овочами та сиром.
Ми ще мріяли подивитися на славнозвісний співочий фонтан, але його проґавили – треба чимось і жертвувати. Цього разу ми послухалися черева.
І знову довго-предовго добиралися до таксі. Людей на вулиці майже не було, звучала чудова джазова музика, Яночка несла свої сандалі в руках, муркотіла щось під носа й повільно танцювала тільки для нас із Ярославою якийсь хитромудрий красивий танок цілком щасливої людини.
Богема о другій заявилася в готель. До наших нічних походеньок обслуга вже звикла, тільки завчено посміхалася й відчиняла перед нами двері. О Боже, це починає мені подобатися!
07.10. 2014. НА ОСТРІВ!
Сьогодні ми полишаємо Дубаї, і, за Ярославчиним планом, їдемо відвідати острів Яс, де й залишимося до кінця подорожі. На нас там чекають зелененькі, а не запилені пальми, басейн і Ханна – єгиптянин, друг доні. Я вже вкотре повторюю дівчаткам, що тільки-но побачу Ханну, то обійму його, як рідного сина. У моєму великому бажанні є дещиця меркантильності – дуже вже набридло ловити таксі, а в нашого Ханни чудове авто.
Оскільки Ярославка побивалася, що не змогла за такий короткий термін показати якомога більше дубайських принад, то вирішила сумістити приємне з корисним – замовила для нас із Яною оглядову екскурсію «Джумейра». З вікна таксі ми бачили море зелені (те, чого мені так не вистачало), вілли для володарів життя з пташечками, квіточками, пальмочками та іншою екзотичною красою. Особливо вразила резиденція одного з місцевих шейхів.
Авто заїхало в підземний перехід – повіяв вітерець. Ярослава пояснила, що зараз ми знаходимося під водою, - і спрацював природний інстинкт: мене почало нудити. Найбільше я боялася за водія-пакистанця ( міліція ж не винна, що коні здохли…).
Нарешті, ми вибралися із підземелля. І Яночка захотіла сфоткатися, адже тут було справді чудово! Дитина робила чергове селфі, лічильник байдуже рахував дирхами, у моїй голівоньці грали марші та фуги, водій звично дивився на воду, а Ярослава терпляче спостерігала за нами.
Доїхати до готелю на цім таксі не вдалося. Діти мене пожаліли й випустили на волю. Але тридцятип’ятиградусна спека не приносила полегшення, і доні вирішили тимчасово транспортувати мене туди, де є кондиціонер, – на станцію метро. Я й там надулася, як та жаба-ропуня, і то плакала, то сміялася, життя втратило свої барви, стало нелюбим, немилим і пісним, а я жалілася, що тут, у цій Арабії, немає навіть зірок. Слабкий аргумент, щоправда, адже Яна одну все ж бачила.
- Мамусю, а почитай нам свої дорожні нотатки! – раптом почула голос старшої.
- І справді, мам, що ти там накрапала? - це вже Яна.
Знайшли таки моє слабке місце. Мене ж хлібом не годуй – дай вдячного слухача. І я купилася. Знову розплакалася, потім розсміялася. Потім реготали вже всі ми. І мене врешті відпустило. Під кінець я іржала, як старий німецький трофейний кінь.
Автобусом добиратися не ризикнули, тож знову вмостилися в таксі на заднє сидіння. Я по черзі лежала то на м’якесенькому Яненяті, то на субтильній Славці. Голівонька мені вже не належала, а капелюх покоївся десь у ногах під сидінням. Доні принишкли, як пташенята перед грозою. Дякуючи Богові, грози не сталося, і ми, нарешті, під’їхали до готелю «Park inn».
О, диво, я побачила свою давню мрію – білосніжний готель серед зелених пальм! Це повернуло мене до життя, і я почала думати, що воно буремне, непередбачуване, але таке принадне!
07.10. 2014. «HAPPY BIRTHDAY»
Незіпсовані українським сервісом, ми зайшли в такий чистесенький, такий усміхнений хол. І знову яблучка на ресепшн, тільки червоні, великі, соковиті. Тут нас зареєстрували та видали картки-ключі від номеру.
Коли прибули наші речі й ми зайшли до кімнати, наші три пари очей завмерли від подиву: тут чекали, певно, на молодят, бо ліжко було велике-превелике, такий собі сексодром. На сніжно-білих простирадлах із темно-червоних пелюсток троянд виклали «Love», а пара закоханих лебедів із білих рушників схилила свої голівки одне до одного й застигла у вічнім коханні. У нас спочатку сталася істерика (ви, певно, чули вислів «гомеричний сміх»? Так от, йому до нашого було далеко!) Портьє довго перепрошував і запропонував інший номер, але ми відмовилися – і тут почалося! Ох і нафотографувалися ж ми!
- Зробіть мені приватне фото в купальнику! – репетувала я. – Тільки не закиньте до соцмереж!
А дівчата несамовито гуділи: «Happy birthday to you …» і цьомкали мене в щоки. За криком не відразу почули, як хтось постукав у двері. Тоді ми принишкли й випхали Ярославку «врегулювати обстановку». Високий красень-портьє заніс до номеру шоколадний торт з вітальним написом і двома полуничками та привітав мене з Днем народження. «Дочечко, дай чайові», - зворушено замуркотіла я до Слави. А сама була приємно здивована таким кніксеном. У моєму серці раптом затьохкав соловейко та почали пурхати маленькі янголики щастя. Розчулена, я дякувала доні за такий незабутній ювілей, а Богові – за вдячних, золотих донь (ось де справжні коштовності в Еміратах).
Чи були ви коли-небудь на сьомому небі від щастя? На ньому я побувала сьомого жовтня 2014 року!
Після цьомкань та сюсюкань щасливе сімейство сиділо на балконі з прозорими стінами й трапезувало, тобто справляло святковий підвечірок, а також милувалося видом на Перську затоку, зеленим полем для гольфу, смарагдовим басейном та омріяними пальмами. Ми насолоджувалися щебетом якихось екзотичних птиць, заходом сонця, смакували каву з вершками та ласували іменинним тортиком.
Через півгодини, високо задерши носи й поважно крутячи задами, як пінгвіни в дубайському акваріумі, ми почимчикували до басейну.
07.10. 2014. І НЕХАЙ СВІТ СПОЧИНЕ БІЛЯ НАШИХ НІГ!
Удосталь накупавшись, ми зручно вклендалися… ні, не на якісь там пластмасові шезлонги, а на королівські (а може, й шейхівські?) ліжка з пругкими матрацами. Під розкішним балдахіном їх було лише два, але ми дружно втиснулися на них утрьох (затісно трохи, зате вкупі), тихо ловили кайф, поклавши ногу на ногу, як три напівграції (ви, напевно, читали книгу Катерини Вільмонд?) і вели бесіди про не важливі, на перший погляд, елементарні речі. Це ж треба, за тисячі кілометрів від Батьківщини я нарешті вперше про неї забула й на деякий час відчула себе не жителькою України, а часткою тієї нації, що зветься людською расою.
Вислів «людська раса» не сприймався мною, коли я перекладала книгу «Заповіт крові» американського євангеліста Джона Метьйоса. Тоді я дуже здивувалася, чи таке може бути. Виявляється, може, ще й як! Повз мене неквапом сновигали німці, словаки, тунісці, американці, китайці, сирійці, а мене це надзвичайно тішило, здавалося, світ проходив повз мене, а я мило спостерігала його не з екрану телевізора чи монітора, а наяву.
Ніч тут настає дуже швидко – сиза пітьма серпанком огорнула й наш готельний комплекс, і басейн, і все навкруги. Загорілися сотні вогників, ми споглядали підсвічені пальми, прозору водицю басейну й одна одну, адже не бачилися сто років. І раптом я підняла голову вгору й помітила її – зірочку! Сльоза розчулення скотилася по моїй щоці, бо без зірок, як з’ясувалося, я зовсім не можу існувати!
На острові, здається, і повітря інше, нарешті я відчула довгоочікувану прохолоду.
Привітний африканець приніс із ресторану замовлену піцу, ще теплу, із в’яленою яловичиною та овочами, а також апельсиновий фреш. Дитя дало чайові, і ми отримали «комплімент» - пляшечку холодної негазованої води.
О 23-й в басейн уже заходити не можна. Нам ввічливо повідомили, що вночі воду спускають, наповнюють басейн свіжою, дезінфікують. Тож ми знехотя підвелися з шезлонгів, віддали великі сині рушнички, які отримали перед входом на територію басейну, і пішли до готелю.
Закінчувався найщасливіший день мого життя. Я це усвідомлювала, і тому знову очі були на мокрому місці.
- Мамо, ти колись перестанеш плакати? – запитувала стурбована Ярославка.
- Та то од щастя, - посміхалася я крізь сльози.
08.10. 2014. «МАМО, МАМО, Я В ДУБАЇ!»
Сьогодні я прокинулася рано – о восьмій. Ярослава спала на відкритому балконі, її підкушували комарики (цього добра й тут вистачає!), Янця закотилася на край сексодрому, а я почалапала до ванної кімнати. Плескаючись у душовій, захоплювалася чудовою сантехнікою фірми «Valadares» і думала, що в Україні на неї, певно, ціни захмарні.
Крізь шум води до мене долинула незнайома східна мелодія, а моя молодша натхненно волала: «Мамо, мамо, я в Дубаї»!
- О, а це що за Голлівуд? – здивувалася я.
- Дівчата переслали на мобільний, - кивнула Янця й продовжувала виспівувати, зіскочивши з ліжка та підтанцьовуючи в такт.
Це було так доречно й захопливо, що я піддалася магії танцю та приєдналася до неї. Тепер ми нагадували аборигенів із острова Борнео. Наші ритуальні рухи й співи розбудили «арабську дитину». Бачили б ви її очі після ранкового сну на балконі! Нас із нею відділяли щільно причинені двері (у номері весь час працював кондиціонер). Ярка вирвалася із полону й теж поринула в танок. Є у цих нехитрих рухах щось магічне, що заряджає людину якоюсь неземною енергією!
Опісля релаксу ми чи не вперше вчасно спустилися вниз до ресторації – поснідати. Оскільки страви тут вибираєш сам, то спочатку даєш собі слово покласти на тарілку щось дієтичне й небагато, а потім розпалюєшся, твої завидющі очі шепочуть тобі: «Та поклади ще й це…» - і поступово твоя посудинка наповнюється картопелькою, м’ясцем-гриль, салатиками, соусами… На десерт мені заманулося скуштувати драконового плоду - пітайї, тож я неквапом почапала за ним. Але стався казус: він, певно, хотів ще пожити на білому світі й тому зіслизнув із моєї виделки прямо в загальну тацю з лабне (щось схоже на сметану). Уже щипчиками я почала його старанно виловлювати і раптом зліва відчула на собі погляд світлих очей, що невдоволено свердлили мене наскрізь. Немолодий німець, певно, теж хотів їсти, а тут я займаюся риболовлею, точніше – драконоловлею. Я пробелькотіла щось на кшталт «сорі» чи «бонжур» (кажу ж собі: треба англійську вивчити хоч на старість!), зробила скорботну мордочку і, виловивши таки нещасний десерт зі сметани (хай йому грець) шугнула до столу, дорогою прихопивши два смаколики. Як називаються? А хтозна, назви написано все ж тією англійською!
Нарешті сімейство зручно вмостилося за столиком. Яночкина тарілочка мало чим відрізнялася від моєї: що там тільки не лежало! Тільки Ярослава скромно взяла собі вівсяних пластівців із молочком та мовчки поглядала на наші «мікси». Вона вже не сумнівалася, чому ми такі вгодовані. Мені зробилося ніяково, і я глибоко в душі, десь там далеко-далеко, дала собі слово сьогодні ж відпрацювати всі зайві калорії на тренажерах.
Після сніданку Ярослава поїхала в Дубаї в справах, а ми з Яною в Абу-Дабі – шопінгувати. Мови ми практично не знали, то й вибір у нас був невеликий – мол для туристів. У магазині ми довго прицінювалися, купуючи сувеніри й подарунки для рідних та друзів. Оскільки ми дівчатка товариські, то з’ясувалося, що в Україну ми їх не довеземо – не вистачить місця у валізах. Я сиділа на виході з пакетами та пакетиками, коробками й коробочками, а Яна шукала «пристойну» валізу – тільки за цієї умови я виділила для неї гроші. Через півгодини вона з’явилася із «дуже пристойним» чемоданом отруйно-бузкового кольору.
08.10. 2014. О ХАННА! МИЛИЙ ХАННА!
Увечері ми вже втрьох валялися під пальмами в шезлонгах, коли Ярославці зателефонував її арабський друг Ханна, півдесятка років безнадійно закоханий у мою доню.
Він підійшов несподівано – середнього зросту, міцної статури, з бородою та вусами, які, мабуть, відростив для солідності перед зустріччю з нами. Спочатку тримався статечно, як і належить за правилами етикету, потім розслабився й почав усміхатися, щиро та відкрито, як людина, що не ховає каменя за пазухою. Здавалося, ми знайомі багато років, настільки невимушеною була наша розмова. І то нічого, що я ні бельмеса не розуміла, але моя душа почувалася в товаристві цього молодого чоловіка навіть дуже комфортно.
Як справжній джентльмен, Ханна запросив нас повечеряти до найближчого ресторану. Ми присіли на відкритій терасі, а нам принесли електронне меню. Оскільки, як ви уже зрозуміли, ми дівчатка нахабні й відкриті, то замовляти не соромилися. Аж раптом я згадала про тренажерку й збагнула, що її сьогодні не буде. Тому скромно замовила лише мікс із червоної рибки під різними соусами та незмінний апельсиновий фреш.
Екзотична тайка, що нас обслуговувала (і де тут таких красунь знаходять?), час від часу запитувала, чи сподобалися страви, чи смачно нам, чи ми вдоволені. «Вері, вері гут!» - дружно кивали ми. Тоді вона запропонувала поперчити нам їжу з великої дерев’яної труби-перечниці. «Так! Так!» - сказали ми з Яною. Нам було цікаво побачити цей предмет в дії.
Насамкінець ми отримали «комплімент» від закладу – смачні шоколадні цукерочки із морозивом усередині. Чотири з них скряцала Яночка, нам з Ярославкою дісталося по одній, а бідний Ханна отримав облизня. Але він не розгубився, тож коли дівчина принесла рахунок, Ханна сказав, що мем (це мені) дуже сподобався «комплімент». Розчулена тайка принесла ще декілька цукерок. Тепер уже я волала: «Ханні, Ханні залиште!», знаючи з Ярославчиних слів, що її друг теж полюбляє солоденьке.
Після того, як ми натоптали чималенькі шлуночки, Ханна відвіз нас до Перської затоки помилуватися нічними краєвидами. Поки дівчатка фотографувалися, я переглядала в авто захопливе відео про спільну поїздку Ханни та Ярослави в пустелю. І яка ж моя доня вередлива! Чомусь не захотіла ночувати в пустелі з групою, бо їй там, бачте, «воняло рибою» ( а ще на мене гнала діжку, що мені смерділо курятником біля «Марини»), і бідолашний Ханна змушений був її везти назад до міста. Дорогою вони заблукали, авто заглохло в піску. І чоловік пів ночі лопатою вигрібав пісок з-під колес машини, а моя куріпка знімала його на відео. Додому подорожувальники все ж не потрапили, а повернулися туди, де «смерділо рибою». І пів дня спали, допоки їхні друзі варили юшку. Отаку санту-барбару з коментарями Ханни я й переглядала, допоки діти гуляли біля води.
Близько другої ми вповзли до номеру, крім Яни, яка поїхала дивитися нічний Абу-Дабі та знайомитися з локалами.
- Дочечко, Ханні можна довірити нашу Яну? – запитала Ярку.
- Якби в мене була власна дитина, то я її довірила б тільки Ханні, - відповіла та.
- Добре, нехай їде, - винесла тоді вердикт.
Яна заявилася під ранок і впала спати. Але цього вже я не чула, бо поринула в сон, як муха в солодкий мед!
09.10.2014. АКВАПАРК АБУ-ДАБІ
Ледь продерши кліпки й нашвидкуруч поснідавши, ми помчали до сусіднього готелю, щоб безкоштовним автобусом дістатися аквапарку в Абу-Дабі. Я сиділа в салоні й милувалася красивим водієм. Ох уже ці араби, уміють же підібрати обслуговуючий персонал!
Лише чверть години – і ми в аквапарку. Учора я слізно просилася в дівчат дати мені перепочинок. Але дітки безапеляційно відхилили моє прохання:
- Мамо, не сподобаються атракціони – будеш кваситися в басейні внизу.
Я погодилася. Проте малі сатрапи потягли мене на «Ледачу річку», буквально запхнули в глибокий круг (сідниці торкалися води, а ноги стирчали десь угорі) й пустили у вільне плавання. Швидкий потік мчав мене в безвість, а я думала про те, „де я й де мої речі” (з речей на мені був лише купальник). Із штучних водоспадів потоками лилася вода, руками я греблася, як та курка лапами, відвертаючи свій хиткий «човник» від чергових водних потоків, але його все одно крутило, вертіло увсебіч. Моє підупале серце драйвувало на повну. «Господи, хоч би не гавкнути», - шепотіла я впереміш із криками: «О-о-о!... А-а-а-а!»
Зрештою мої поневіряння закінчилися. У кінці атракціону до мене мило посміхалися дві доні, і я подумала, що на сьогодні одне випробування вже пройшла!
Опісля ми втрьох, як два пінгвіни й одна мала куріпка, спочатку шльопали босими ноженятами якимись лабіринтами по жовтих плитах, а потім гвинтовими сходами піднімалися вверх. Черг було дві, і ми стали в довшу. Яна швидко зметикувала, що краще пробратися через канатик у коротшу. Ми подерлися за нею. Яким же було розчарування, коли нас знову завернули назад – то була черга для VIP-персон.
- Дискримінація, - зітхнула я.
- Атож, - закивали доні.
Знову вистоявши чергу, ми нарешті потрапили до двох гірок – синього й зеленого кольорів. Як глянула я на ті гірки, ноги підкосилися, і я вже хотіла накивати п’ятами, але дівчата в один голос як крикнуть:
- Мамо! Ти куди???
- Та щось страшнувато…
- І ти пів години вистояла, щоб повернутися?
Мимоволі я подумала про свою нині покійну бабусю-партизанку (у такі моменти я завжди її згадую). Вона б не спасувала! І я покірно дала себе вклендати в ту кляту гірку (синю, напевно). Склала, як покійниця (за інструкцією), рученятка й почала молитися. (Слід зауважити, що Господь того дня почув від мене стільки молитов, скільки не чув, певно, упродовж усього року!) І полетіла вниз із шаленою швидкістю. Від страху я заплющила очі, а вода наповнювала мого носа, ротову порожнину, адже я волала так, як кричить недорізане порося.
Коли розплющила очі, то подумала, що вже на тому світі. Над собою побачила стурбоване лице старшої:
- Мам, жива?
- Жива, - буркнула я, опираючись на її руку. - «Та дуже нездужа», - процитувала Шевченкову «Наймичку». – Ви мене доконаєте…»
Тут і Яна матеріалізувалася.
- Все, дівчатка, я пас!
Але ролі змінилися, бо Ярославка, як я колись їй, малій, сказала:
- Мамо, пригадуєш, колись ми в Гаграх каталися з тобою на машинках? Правда, класно було?
- Класно! – посміхнулася я.
- Поглянь уверх, які чудові машинки!
І справді, високо над нами кричали-галасували якісь щасливці, мабуть від радості. То вже потім я збагнула, що ні.
І ми знову подерлися вверх. Над собою я побачила жахливу пащу страшидла й напис: «Кишки дракона».
- Тільки не це! – зарепетувала я.
- Ні, мамо, на машинки!
Ми дерлися все вище й вище, до самих небес. Я вже повзла східцями й думала: «І навіщо я все це роблю?» Нарешті опинилися в епіцентрі натовпу, знайшли кінець черги для пересічних (уже були навчені). А збоку, і знизу, й зверху чулися крики, репет і вереск. Драйв, драйв, драйв!
Атракціон з «повітряними машинками» виявився американськими гірками й називався «Бандит-бомбер». Треба було сісти на одне з чотирьох сидінь, застібнутися паском, щоб, бува, не випасти дорогою, і ловити кайф. Що ми й зробили. На неймовірній швидкості нас мчало по рейкам, піднімало то високо вверх, то різко вниз, а я вже не кричала, а хрипіла: «О-о-о! А-а-а! О-о-го-го! Е-е-е…» Тут тобі козі й смерть…
Із «машинок» я сама не виходила – мене витягали мої доні, як напівживий «бегеж», а мені було зовсім байдуже, що представники всього світу реготали з такого дійства. І хто вони мені такі? І хто мене тут знає?..
Я нічого не говорила доням - вони все зрозуміли без слів. Така бажана свобода всміхнулася до мене біля басейну глибиною курці до колін. Ярославка купила мені «комплімент» від себе - різнокольорові кульки морозива й пляшку крижаної води. Морозиво я з’їла, а водичку прихопили наші «браття-росіяни», поки я ніжилася в басейні.
- Ми зранку тут, і води вашої не бачили, - розвела руками молода пара.
«А Бог з вами», - подумала я, зручно вмостилася в шезлонзі під парасолею й поринула у світ морфея.
Трохи покімаривши, звернула увагу на медиків, які швидко мчали на носилках дівчину-африканку з кисневою маскою на обличчі. Когось-таки доконала полуднева спека!
Коли мої доні відвели душу на атракціонах, ми вже разом ще раз пропливли «Ледачою річкою» (тепер страху не було) й тільки-но зручно вмостилися на лежачки, як ввічливий працівник нагадав, що за чверть години парк припиняє роботу.
Знехотя ми піднялися й рушили до виходу. Дорогою, почувши нашу мову, мене зупинила гарненька дівчина-рятівниця й схвильовано запитала:
- Ви з України?
- Так, з Черкас. А ви?
- З Александрії…
- Кіровоградської області! – дружно закінчили ми. – Земляки!
І почали обійматися. Це було так мило. Ми з Яною пообіцяли дівчині обов’язково передати привіт Александрії.
На виході нас проводжав звук бубона – індійське хлоп’я хвацько вибивало нехитрі мелодії, відвідувачі підтанцьовували в такт, плескали в долоні й кидали малому музиці мідяки та дрібні купюри в залізну посудинку. Ми теж трішки потусувалися, зняли все на відео і, вдоволені, рушили до автобуса.
А ввечері знову зустрілися із Ханною, знову ресторанна вечеря, задушевні розмови, обмін сувенірами. Особливо мені припала до душі кістяна скульптура письменниці – натяк на моє хобі. А ще чоловік подарував штучні магнолії, що будуть завжди нагадувати про єгипетського друга – християнина Ханну, хай благословить його Господь!
10.10. 2015 «ФЕРРАРІ-ВОРЛД», ДЖАКУЗІ ТА ВСЯКА СЕНТИМЕНТАЛЬНА ВСЯЧИНА
Яну цього дня ми зі Славкою благополучно сплавили милому Ханні. Він її супроводжував на «Феррарі-ворлд» (пригадуєте, там проводилися зйомки «Формули-1»?). А самі насолоджувалися плаванням у басейні, пальмами, неквапним спілкуванням й усім, чого тільки душа забажає – спокусливим богемним життям. Я думала про те, яке це щастя – мати вдячних діток, і в душі моїй цвіркуни вигравали на скрипках. Мимохіть спостерігала за перестарілим чоловіком, що пропонував своїй молодій дружині то шматочок кавуна, то місцеві солодощі, а вона смішно копилила свої гарненькі губи й поверталася до нього спиною (і не дивно, бо ж і бридкий, нівроку!).
Цікаві купальні костюми в арабів, як у дівчаток, так і в хлопчиків, вони більше нагадують костюми водолазів: закривають руки, ноги, шию… На маленьких дівчатках рідко можна побачити золоті прикраси, зате у дорослих арабок їх безліч. Жінки завжди носять їх на собі як запоруку того, що коли чоловік прожене з дому, то хоча б із чимось залишаться… Багаті арабки мають служниць: філіппінок, тайок, африканок - усміхнених, приязних, завжди готових служити вірою й правдою.
Потім ми з дитям пішли в СПА-салон і довго ніжилися в джакузі… Ох ці водні процедури з бульбашками! Окрема подяка від мене італійцеві Рою Джакузі за чудовий винахід! Допоки Яночка з Ханною активно проводили відпочинок, випускаючи адреналін, ми з Ярославкою дозволили собі пасивно провести сеанс релаксації.
Мільйони малесеньких і більших бульок пестили наші тіла, розслабляли м'язи, поліпшували кровообіг, наповнювали киснем шкіру, а також виводили токсини, яких ми набралися з надлишком за своє життя. Підсвітки, орхідеї, розслабляючий чай і контрастний душ привели наші тіла й душі в абсолютну гармонію.
І знову ми лежали на тих же лежачках-диванах біля басейну, піді мною аж поскрипував чистесенький новенький рушничок, нагадуючи, що сьогодні останній день мого раювання на іншому континенті. І не вірилося, що ввечері я буду прощатися зі своєю донею. На півроку? На рік? Як Бог дасть. Як Бог…
Телефонував Ханна. Продав один квиток на «Феррарі-ворлд» (підприємлива Ярославка навчила), отже, неймовірно дорогі квитки на атракціон «відбив»! Ох оці вже мені знижки, ваучери й ментальна українська економія… А як же вижити нашому бідному селянину серед акул капіталізму? Зате на фото вони не економили, й чотири професійні світлини коштували стільки, як доба нашого перебування в готелі!
Так швидко збіг день… Утрьох ми металися в номері, по черзі забігаючи в душову кімнату, поквапом збираючи й розпихаючи свої речі, кількість яких якимось чином збільшилась удвічі. Якісь із них клали до валіз, а якісь виймали, встигали на ходу щось гризти, запивати, цьомкати одне одного й обмінюватися подарунками, компліментами та вибаченнями.
А він, цей сентиментальний Ханна, вже понад годину чекав на всіх нас, щоб попрощатися.
- Чому ж він не зайде до номеру? – дивувалася я.
- Тут не прийнято, щоб чоловіки заходили до незаміжніх дівчат, - мовила Яра.
- Але ж тут присутня я, ваша мама.., - мовила, але вчасно прикусила язика, згадавши, що теж незаміжня. – Ну, не можна, так не можна… Тоді швидше збирайтеся, дівчатка, незручно: людина чекає!
І ось, нарешті, ми на вулиці. Ханна робить останні знімки. Обіймає нас. А потім розчулився й ледь не заплакав. Очі зрадливо заблищали, і він підозріливо швидко рушив до машини. За мить до цього він сказав Ярославі, що хоче звернутися до мене. Вона приготувалася перекласти, та Ханна мовив, що перекладу не треба. Активно жестикулюючи, він розвів руки й показав, настільки глибоко я запала в його серце. Ох, ці сентименти… А ще додав, що полюбив мене назавжди. Я відповіла, що його ще заочно полюбила й обов’язково приїду в Емірати знову. Як бачите, є речі, зрозумілі й без перекладача…
В аеропорт Дубаї нас відвозив не Ханна – у цьому еміраті він мав якісь проблеми з документами на авто, а колега Ярослави по роботі. Ми з Яною сиділи мовчазні й упокорені. Янця попросила Ярославку передати нашому арабському другові на електронку, що у нас усе гаразд, ми в дорозі й молимося, щоб у його особистому житті склалося все якнайкраще. Потім ми чомусь розвеселилися, як на погибель. Почали сміятися, мов навіжені, жартувати й кричати на весь салон. Мабуть, Ярці стало за нас незручно.
Та ось прийшла відповідь від Ханни. Він написав нам те, після чого ми знову притихли, а потім заревіли, як два бегемоти. Яна хрюкала, сякалася й просила вологі серветки. Добре, що я добряче ними запаслася. А Ханна писав, що прикипів до нас, як до рідних, тому буде дуже-дуже багато працювати, щоб заробити на поїздку в Україну… Після цього я твердо вирішила збільшити світлину, де ми всі вчотирьох, й повісити в себе над столом серед інших, еміратських.
11. 04. 2015. АЕРОПОРТ «ДУБАЇ»
Ось ми вже й в аеропорту «Дубаї». У готелі зважити валізи, пакунки й пакуночки не вдалося. Тепер перед нами постала дилема: як спакувати всі речі в три валізи. Я почала нервуватися, Яночку лишила в черзі біля каси, а сама з Ярославкою не йшла – бігла до пункту пакування. Попереду Славка, як та комашина, пхала непідйомний груз кілограмів так з півста, позаду неї дріботіла я, швидко-швидко перебираючи своїми ноженятками. Зараз доня, як ніколи, нагадувала мені свого батька – росіянина за паспортом, єврея за сутністю та українця за своїми патріотичними переконаннями! Тільки він, здавалось би, із безвихідної ситуації, може знайти отой єдиний вихід!
І ось уже Баранка зважила речі – і почався «шмон!». Вона їх кидала туди-сюди, а я тільки крутила головою, як циган сонцем. Як вона все вдало розштовхала – до сих пір дивуюся! Лишилася лише пара кефірчиків та хлібчик.
Розплата за наше невгамовне іржання в машині дорогою до аеропорту таки прийшла. А я вже думала, що пронесло! Мою валізу прийняли, а от дві Яниних треба було спакувати, як один «твікс». І знову наша мурашка поштовхала через увесь аеропорт візочок з валізами для перепакування. Це ще не все. Біля каси з’ясувалось, що Янин квиток є, але дані не внесені до комп’ютера … Півгодини очікування результату зробили нас смиренними й покірними. Зате потім ми попросили квитки ближче до хвоста літака.
Якщо дорогою в Дубаї мене обмацували в Борисполі (спрацював пасок на джинсах), то тепер не поталанило Яні – в її сумочці знайшли підозрілий предмет – залізну кришку-сувенір для пляшок.
На нервовому грунті мене занесло до туалету. Я рвонула на всіх вітрилах у вільну кабінку. «Чому так смердить?» - здивувалася я. Після чистесеньких дубайських туалетів з живими орхідеями та м’якими шкіряними кріслами, де можна присісти, поправити макіяж, це мені здалося досить дивним. Але часу на роздуми не було: до відльоту літака лишалося зовсім нічого. І я помчала мити руки. Мабуть, я їх так і не помила, бо вилетіла з приміщення як навіжена – туалет виявився чоловічим.
- Ярославко, мене не заарештують? – репетувала я.
- Ні, мамо, - заспокоїла доня.
- І не оштрафують?
- Уже ні, та так рвонула, що тебе й собаками не наздоженеш! – посміхалася вона.
- Я так злякалася…
- А араб, напевно ще дужче, - реготала пізніше Яна.
Минуло шість годин. Ну от ми й наближаємося до рідної землі. Зліва – туман, справа сходить сонце.
Добридень, Україно! Ти не повіриш, але перед першою поїздкою за кордон я найбільше боялася двох речей: літака й розлюбити тебе. Літати я вже не боюся, та й розлюбити тебе ніколи не зможу. Бо, перефразовуючи Коцюбинського, «поза всякими програмами й партіями» ти належиш мені! Ти моя. Всю тебе, «велику, розкішну, створену вже, — всю я вміщаю в собі»! І де б мене не носило, я завжди повертатимуся до тебе!
ID:
990746
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 07.08.2023 16:47:05
© дата внесення змiн: 07.08.2023 16:47:05
автор: Лариса Журенкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
цікаво пишете. мені сподобалось щасти!
