У парку райські яблучка достигли.
А нерви – як натягнута струна…
Хвилини розставання вже побігли
Ламати світ, бо на душі – війна.
Не та війна, що Україну душить,
Ламає долі, пристані, мости.
Ні, внутрішня війна тривожить душу…
Я так прошу: «Мене не відпусти!»
Не відпускай! Та вже гірчить калина.
Вже чую я із далеку «курли!...»
Палає купина неопалима
Там, де колись з тобою разом йшли.
Вона – моя. Вона моя ікона,
Що від біди, коханий, захистить.
Та непотрібна, мабуть, вже нікому…
Ти вирішив. Прощай, мене прости…
Вже скоро осінь. Жовте і червоне
Цей парк старий рядниною затче.
Підуть дощі сумні, зважніють грона,
Не сяде пташка на твоє плече…
Вже вересень краплинами поволі
Звучить між нами, як старий рояль,
Що грає вальс сумний моєї долі…
Тож обійми, допоки ще – твоя.
сумно
