Ґаргульї готичного храму ожили і поховалися у міських парках,
І вулиці нагріті сонцем вкрилися густими туманами.
Перехилившись через вікно в кімнату заглядає осінній місяць,
Нерухомою тишею космічного руху галактики, однієї з мільярдів.
Якогось осіннього вечора, чи можливо осінньої ночі
Розпускатиму контури слів, образів, існуючих тут предметів,
Потягнувши за нитку мороку, розторочу виткану вічність,
Аби відшукати з чого усе почалося, знову, бігаючи її лабіринтами.
Розторочу і твою любов, зачепившись за нитку схвильованого голосу,
Стрімкими течіями омиваючи мис нескінченності,
Хіба не злякаюсь від обширу там в невагомості,
Із чорними дірами, між зорями і метеоритами
Не маючи певності
Що все не дарма. Що поезія... Ні, не вона,
І не осінь з її туманами і надвечір’ями, а ти,
Що твій голос, і твоя невідома душа
Існуватиме там, де розкинулась неосяжність.
Без обрію?!
Хмари збирають тугу, як дощі, що стікають в земні калюжі,
З’являються контури і обрій описує радіус
Твоєї обителі.
Світ проявляється гулом, словами, кольором, погодними умовами,
Поцілунками губ, твоїм голосом, і вільним падінням любові.
04.09.2023
