Вітри принесли непривітний сірий вечір, –
Шепочуть сумно щось дерева і тремтять,
В вечірніх сутінках по небосхилі темнім
Одна за одною хмарки кудись біжать.
Фіранку на вікні торкає легко вітер,
Тихенький чути монотонний шум дощу,
Краплини мерехтять, неначе самоцвіти,
І землю заколисує їх перестук.
Сумує травень.... а між світлом і пітьмою,
За щільним непроглядним дощовим щитом
Дні пропливають понад сушею німою,
Над нивами й лісами безгомінь кругом.
Про тишу можу розповісти я багато:
Вона буває різною, як і душа,
Нехай навколо звуків змішане легато,
Вона – гнітюча, як на лист чекаю я.
Тоді весь світ мій, мрії всі, думки й бажання,
Здається, начебто згортаються в рулон;
Ця абсолютна тиша – трубочка чекання,
Там тільки те, що бачу в той калейдоскоп.
Буває тиша, що мені приносить спокій,
Можливо, навіть меланхолію легку,
Накотиться і подарує мить казкову
Такого бажаного відпочинку – сну.
Зати́шною буває цілковита тиша.
Тоді гармонії нахлине відчуття,
І на папері швидко ручка вірші пише, –
Мені натхнення посилає тиша ця.
Я думаю, буває тиша й чарівною….
У тім світанку, що лиш ледве зародивсь,
Ця тиша ніжна, бажана і нез’ясовно
Обкутана туманом дивних таємниць.
ЇЇ тривожити не можна – тільки слухать…
Можливо, в мить зародження нового дня,
Почути зможеш Всесвіту таємні звуки, –
Найкращою для тебе буде тиша ця.
23.05.2017
