І звідкіля узявся цей фотограф?! То мабуть молодший Пилип так постарався. Завжди мав таку схильність до якоїсь маленької вистави. Пані Катерина швиденько давала лад своєму щоденному одягу. Але ж не буде одягати все краще та й без великого свята?! Все ж трішки постаралась. Акуратно зачесане волосся, аж надто серйозні очі (з чого б то? Та ж війна близько), натруджені селянські руки … . Може ви дивуєтесь оцьому пані? Не дивуйтесь, бо це звичайне щоденне звертання у тогочасній Україні. Але це також і вияв поваги, бо син Катерини вчиться у Відні на лікаря, та й інші діти не залишились без освіти. А якщо б ви подивились глибоко у її очі, то побачили б невимовний біль через все те, що, на її думку, невдовзі примчить на рідну землю. Боліла їй рідна земля. Найшвидше скорився витівці Пилипа старший брат Ілько. Вже жонатий, тож поруч розташувалися жінка та її донька років десяти. Ілько мав напрочуд добру вдачу, тож не думаючи довго посадив на коліна кота. Волосся зачісував вверх. Високе ясне чоло, спокійні уважні очі явно вказували на той факт, що у Катерини розумним був не лише один син. Донька Марія вбиралась найдовше. Вишитим на ній було буквально все, а з волоссям вона зробила щось таке чудернацьке, що бачила лише в однієї панянки у Львові. Дівка була гарна, тож все сприймалося нормально.
Усілися перед величезною коморою, де мабуть складували сіно на зиму. Явно не соромилися цієї ознаки важкої сімейної праці. Фото зроблено, а вставати щось не хотілося. Не хотілося йти з цього у те інше життя, що накочувалось на поріг.
…………….
Пилип загинув у 1944 – му в бою з німцями. Це була найперша втрата. Але одразу після неї помер від ран чоловік Марії. Маючи вже двох дітей на руках, так ніколи і не знайшла собі іншого щастя. Ілля загинув у бою з російським НКВД аж в 50 – му. Хлопці трималися найдовше. Так і не покинув рідної землі, не пішов в чужі краї через кордон. Чи то все ще вірив у щось, чи то просто відірватися від рідного була несила.
……………….
Перед очима ще одне фото. Останній син Василь стоїть перед могилою матері Катерини. Високий, вже не молодий чоловік своєю зачіскою дуже нагадував старшого Іллю. Чорна ряса священника лише наголошувала неймовірний сум цієї зустрічі. Матір поховали далеко від рідного сила, поближче до нього. Василь хоч і мав кілька лікарських освіт, та став священиком. Майже усіх з його групи в академії відправили у заслання. А його ні. Бо був лікарем від Бога у будь-якому сенсі. Це зрозуміли усі – і свої, і вороги. У себе на плебанії вів амбулаторний прийом хворих. Не відмовляв у допомозі нікому. Тож міг жити так, як вважав за потрібне. Проводив час у церкві, між книжками та ... разом з бджолами. Мав до цих комах неабияку повагу. А вони допомагали йому робити цілющі мазі, якими він постійно користувався. Дуже хотів, щоб хтось з племінників перейняв його вміння, та якось не склалося.
…………….
Поїзд. Двоє випадкових людей розговорились. Виявилось, що їдуть на ту ж саму могилу. Одна з жінок – до вуйка Василя, а інша – до рятівника її сина. Так, колись отець Василь повернув дитині з далекого міста зір. Тепер молода жінка їздить щороку до нього на могилу, щоб вкотре сказати «дякую».
З Неба дивиться прабаба Катерина. Вона знає, що станеться за кілька років … .
В її очах ще у далеких тридцятих можна було побачити Україну. Як мабуть і у кожної української матері тоді і сьогодні ….
дякую .... життя як воно є
