Мої сліди, завіяні вітрами,
Із плином часу губляться в літах.
А десь, поміж містичними світами,
Літає таємничій, синій птах.
Колись ми обіймалися з ним часто,
Шукаючи гармонії напій.
Його торкалась крил, немов причастя!
Немов, роками виплеканих, мрій.
Пила щодня нектар любові з трунком,
Утримуючи птаха за крило.
А він губився в зоряних лаштунках,
Адже його спинити не дано.
— Чому ж мене не згадуєш укотре?
Не прилітаєш, навіть, у мій сон.
— Прилинь на землю, хай перо просохне.
— Візьми зернину із моїх долонь.
—-Посидь хвилинку, склавши сині крила.
— Ось бачиш? Я, мій птаху, вже не та.
Краса зів'яла, коси посивіли,
А поруч оселилась самота.
— Насип у чашу щастя і чар-зілля!
Додай людської дрібку доброти.
У долю заплети любов нетлінну
І заспівай, як можеш тільки ти.
—Лети вже, птаху, в сонячні розмаї!
У неозорий Всесвіт, синю даль.
Адже давно на тебе там чекають.
— Лише мене, прошу, не забувай.
22. 07. 2024 Л. Маковей (Л. Сахмак)
