Серед країн прекрасних й незбагненних,
Серед земель могутніх і гарячих,
Стоїть така проста й така священна
Країна моїх радостей дитячих.
Тут ясне сонце мене будить зранку,
Й чарують золоті його тони.
А вона вдягає вишиванку,
І віночок сплетений з весни.
І дерева прикашає цвітом,
І співає з ніжністю пісні,
А яка вона прекрасна літом,
У неї очі незбагненно-чарівні.
Вона в полях позолотить колосся,
Вечірню в небі запалить зорю,
А травам порозчісує волосся
І порошепоче: “ світе, я люблю!”
І знову вітер мчить у даль стежиною,
Голублячись до неї в світлу мить.
А іноді він зве її єдиною,
І між гірських зникає верховіть.
Вона ж стоїть заквітчана калиною,
Стоїть у синьо-жовтому вбрані.
І називає себе просто Україною,
І ніжно посміхаєтся мені.
(+я тебе до мого списку закидаю, заходь у гості!)
до речі--співзвучно:
чорноземом, як чорним оксамитом,
моя земля, моя Вкраїна вкрита
немов небіжниця у домовині
слізьми, як росами, умита
щурами й воронням забита
проклята, на шматки роздерта
мов поминальна скатертина
сувора й сива
але вперта
і ще не мертва
ще не мертва
одна, самотня, як рабиня
мов бранка буйна й норовиста
сама в своєму ґвалті винна
але нескорена й пречиста
і ніби колесо космічне
безповоротне й безупинне
ти—вічна,
вічна,
вічна,
вічна
ІлюзіЯ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
гарно)) щиро вдячна за теплі відгуки
Цьомкаюююю)))
дякую
