|
Вона сиділа на підвіконні і дивилась як краплі теплого літнього дощу падають вниз. Вона не знала, що буде далі. Кожний натяк на думку про нього щемів теплим відголосом у серці. Спалахнув сірник, і вона запалила цигарку. Міцно, майже до тремтіння, втягнула дим, і через мить пустила на волю. Відсьорбнула ковток чаю і тяжко ковтнула, потім ще.
А дощ не змовкав. Хоча, він і не мусив... Адже кому є діло до того, що в неї в душі? Такий самий теплий, ніжний, вологий, як він. А якщо вийти з дому, якщо скупатись у останніх згадках про нього? Вона встала з підвіконня, вдягнула його улюблену сорочку і пішла у дощ. Він капав їй на щоки, шию, губи. «Це він прощається зі мною поцілунком!» Кап, кап. Краплі падали так часто, наче він не міг від неї відірватись. Це їх остання зустріч, остання ніжність. А потім вона мусить його відпустити. Бо він не до неї прийшов - у нього був інший мотив. А їхня зустріч, їхнє кохання? Кохання? Вона розуміє, що казок не буває. Та чи побачить вона його ще раз? Чи відчує тепло його рук? Мабуть, це тільки мрії, мрії, яким не судилось здійснитись.
«Він був красенем, таким, що надивитись не можна! Усі від нього шаленіли, а обрав мене. Таких як він не буває, він - казка, принц без білого коня. Якби ж ви могли його бачити! Якби, якби. Він теплий, як густий літній дощ, яскравий, як сонечко і найчудесніше: він вмів любити...», - ось так вона розкаже про нього, коли спитають, за ким вона сумує. А запитають? Ні, це тільки мрії. Вона мрійниця. А як же їй хочеться кричати про нього! Розказати усім. Та чи цікаво це комусь, крім неї? І чи доцільно говорити про того, кого нема і бути не мало? Ні, усе ні.
Вона захоче ввечері напитись, сп'яніти, як п'яніла з ним без алкоголю. Піде в найближчий магазин, купить пляшку вина, а потім повернеться додому і буде вдавати, що п'є вино з ним, запалить дві свічки, увімкне музику. Вона буде сходити з глузду? Ні. Вона його любитиме. Потім задзеленчить телефон і все зіпсує (аби додати буденності). Вона злякається, «невже це я? наче глумна... », поприбирає все зі столу, а потім безсило впаде у ліжко. І сльози будуть литись з її очей. Гарячі сльози. Вони будуть повільно стікати по її оксамитових щоках, там, де торкались його губи, і згоряти. Плакатиме, бо не вміє жити без нього, бо він був лише черговою ілюзією, мрією і спогадом. Несправжній, нематеріальний, примарний ідеал.
Кап, кап. Краплі раптом боляче вдарили по усьому тілу. Надворі вечір, вона стоїть серед бульвару, одна, плаче, з пляшкою вина в руці. Вона це все вигадала, не було ніякого його, просто їй хотілось когось любити, сумувати за кимсь, плакати, щоб аж до істерик... Просто вона мрійниця.
ID:
165520
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.01.2010 15:54:03
© дата внесення змiн: 11.01.2010 15:54:03
автор: Мари Мари
Вкажіть причину вашої скарги
|
