Мій шлях позаду. Стоптані сандалі.
І я сиджу, закутана в думки.
На каменях лежать мілкі мої коралі,
Які я з гордістю носила в дитсадки.
Тепер вони малі. Годяться на браслети.
Це тіло виросло. Та дух лишився той.
Він все в коралях тих готується на взлети,
А впавши вниз, ридає тихо: “Ой...”
Та все ж встає, обтрушує колінця,
Звертає хвацько кепку набакир,
Трояндовим вином наповнює по вінця
Тепло медових віч машинок командир.
У світ його вриваються неждані,
Такі холодні і такі чужі
Інстинкти й Розум, навчені в омані.
І садять душу жить на ланцюзі...
Вона болить...Дивлюся на коралі.
Мої маршрути пилом полягли.
Чи знали ви, мої горизонталі,
Як солодко ходилося мені?
Тепер стискає серце пересмішник
У ностальгії пройдених доріг.
Я – інша. І тому торішній
Закрив шляхи назад солодкий сніг.
Стою перед тривожним невідомим.
І страшно, й лячно. Та бринить струна
Моїх доріг із сліз таких солоних,
Таких, що невідоме не спиня...
браво!