У зовнішньому холоді Святі,
Схрестіть свої мечі устами палахкими,
Розріжте час і розкладіть на миті,
Застиглі у чужому моноліті,
Молю, Святі, мов станемо новими
Від того світла і тепла – сліпими...
О, Ви, Холодні Серафими!
Тия. Щось недовідчуваю,
І вже від концентрації трясе.
Ні, це не секс. Оргазми лиш руками.
Очима. Ніжністю. Це все.
Не хочеться нічого. Такий час.
І ниє ворон – кинутись в безодню?
Де крім “мене”, сидить суспільне “нас”,
Де сильні пропорційні – по одному.
Де з мене зроблять ляльку для розваг,
Навчать ставать навколішки при цьому.
Я є ніщо у світі противаг,
Я є ніхто розумному й дурному.
Є тільки ти. І холод десь зелений
Зморився зеленіти поміж снів.
Ходи-но ближче. І принеси свої пентини
У пломінь мій – царину самоти.
Красиво заплети мене світами,
У день новий нестиму я красу.
Але ж як правда та, що квилить поміж нами?
Її метал терновий в грудях пронесу.
А ти іди світанком поруч мене,
Цілуй перлини уст в димлястім забутті,
Як Маргарита, віддаю коліно,
Для поцілунку в муках й наготі...
Ми вже байдужими не будемо говіти,
На обрії встає ненависті зоря.
Я буду там, де твої королівські квіти,
Повільно помираючи, давать життя.
Обіцянкою не порушу святість миті.
І не обридну фразами. Слова
Не мають більше сил. Є лиш пекельні ниті,
Що зшили наші крижані серця.
але в цьому вірші мабуть до третини, або на чверть не розумію слів 
