Не пущу у вирій мої думки-думи пізні,
Хоч махають мені своїм перебитим крилом.
Не тікайте мої - ви - мрії-мрійно блакитні,
Відпочину від вас хай своїм гріховним єством.
Не буду тужить що літа пройшли-промайнули,
Не навіє мені, полохливих думок той віз.
Та частіш озираюся тужливо в минуле,
Чому мила й навіщо? Тебе доводив до сліз.
Вже покотився мій віз у життєву долину,
Частіше здається що скоро всьому уже край
Хочеться крикнути: "Хоч на єдину хвилину -
зачекай моя люба - не поспішай - зачекай!"...
Там в долині стаєм до жалю безпорадними,
Тумани в долинах розвіяти, нам не дано.
Перед долею, із життєвими змаганнями,
Доведеться спинитись, бо так було і давно.
Треба жити й змогти клятущу, журливу тугу,
Що непрохана йде, на пишний останній обід.
Не треба чинить над собой насилля-наругу,
Стане час - пройдем річку Лету з тобою убрід.
Радіти нам всім - родитися в вічності вдруге,
Обійти всі шляхи, від начал, до краю-кінця.
Та повірте - без надійного-вірного друга,
Не піддасться убрід, потойбічна річка оця.
Хай Харон сторожує свій човен підношений,
Ми вбрід обминемо і знову вернемось сюди.
До Раю й пекла, дочасно, ніхто не прошений,
Тож - не будем спішить - без черги своєї туди.
