У тиші плаче крихітне НІЩО,
І обтирає сльози, мов дитина.
Думок і спогадів своїх мішок
Нести, як хрест, тепер завжди повинна.
Весняних яблунь свіжий аромат.
Іще на мить одну примусив жити.
Сміються річка, поле,гай і сад,
А їй не можеться вже не тужити.
Маленьким хрестиком в німій душі
Вона закреслить все, що не здійснилось.
Здійметься тихо, наче голуб, в далечінь,
Щоб та печаль сторічна відпустила.
І крил сполоханих солодкий звук,
Примусить з вічністю колись зустрітись.
Щоб вже ніколи не вмирати від розлук,
Відлунням мрій ніколи вже не снити.
Зітреться пам"ять, як сухий листок,
І полетить за хмари, обрії, тумани.
Останній видих, вдих, фінал,свисток.
Вона - німа... Її вже тут не стане.
Прекрасна поезія..і не будьте німою...говоріть...говоріть віршами...римою...у вас дуже гарно це виходить... 
