Так по-рідному щебечуть пташки...Невимовне, непереборне бажання писати. На нюх відчувати рідні закапелки... Двір, сад, малина, кастел, морви, височинь, роси... Стопами відчувати кожний камінчик дорогої тобі вулиці...Намагатися впіймати дощ...Босоніж купатися у грозових потоках...І сама. На волі...
Відчувати тепло природи, її життєдайність. Мріяти, як з веселок, що наж селом, збираєю барви...Жити по-справжньому, осмислювати сіль землі. Дихати наповну і народжувати фрази, чи ба, жити ними. Тут, лише тут, на своїй маленькій Батьківщині відчуваєш себе абсолютно щасливим. Байдуже що подумають інші. Головне - відчувати...
Ну і що, що сміються люди, деревам ж не смішно? Пригортати до грудей пісню, як перевесло виплетену із срібла трав, голосу дерев, золота пшениці, акордів жайворонка. І величавити усе Боже... Усе, що є сутністю нашої душі.Таке задушене асфальтом Франківська...
Лягаєш на землю і "ттссццц....тихо"- шепоче земля, маки і волошки заколисують...І далині, у травах русалки чи то мавки?- Ні, зорі! Зорі у вишиванках додолу...Ватра...І танці по колу, по колу, співи...чи щебіт...
Розплющуєш очі...ух...аде ж дівчата? ой, ні, зорі?!...Немає...Лише на голубому клапті сукна спів - ластівочка...Ади - сон чи не сон?...
Підводишся, поволі тяжнеш дідусеві нові мешта...Який розмір, питаєте?..Не знаю, десь сорок перший...а шо? На мій тридцять шостий якраз...Рідне...Дідусеве...Додому і опиняєшся тут, на порозі хати...Мокро від дощу...Стара куфайка, червоний олівець, аркуші від якихось договорів...Вмощуєшся зручніше - і віддаєш усе себе у руки Натхнення!...
