Твої губи пахнуть димом
З присмаком кави на губах,
А може, це просто здається..
Гірчить знову какао по ранках
Мені його зробити ніяк не вдається,
Викидаю. П’ю гарячу каву
Під звуки старої магнітоли.
Ненавиджу. «Не те!»
Знову кричу на стіну
Скло розбивається під звуки бітлів…
Ми ходим по рельсах власник доріг –
Обоє далеко, обоє так близько,
Що можна сягнути губами…
І все ж, тікаємо по них же назад,
Ти в – Мадрид, а я у власну Верону…
Я знаю одне – дощ не стирає
Всі гріхи і безглузді слова.
Загорнула в яскраву обгортку
І кинула геть, тобі так на згадку…
Вкрасти б назад усе скоєне нами,
Але час тримає все під замком.
Стою під небом, мокрим дощами
В надії на спокій – рівний шаленству.
Тікають електрички,
Поїзди оминають навмисно.
Хочеться кинути геть всю патетику,
Зшкребти весь пафос зі стінок метро.
Я кричу німими губами, зриваючи останню вуаль…
Жму на кнопку в ліфті з вірою
Дістатися неба. З електричним зарядом
І мізерною часткою Бога.
Я кину на вітер частину себе,
Хай він розіллє, як какао у ліжко.
Порву, пошматую ту,
Котру любила більше всіх,
А вона не варта й монетки
За безцінь бездомних щенят –
В хороші руки. А може й не дуже…
Забирайте. Вона нічого не значить…
Твої цілунки пахли димом
Твої цілунки – тепер лиш на папері…