Хто ти є – якась чарівна фея,
Чи правителька зірок нічних?
Не відразу розумію, де я,
Як з тобою йду я по аллеї,
Блиском причарований очей твоїх.
Скрізь ти таємнича, загадкова,
Хоч на перший погляд і проста,
Але кожен день все нова й нова.
Посмішка застигла на устах…
Рідне щось у ній я відчуваю,
Щось близьке, знайоме з ранніх літ.
Від твоєї посмішки, я знаю,
Розтає в душі холодний лід,
Все довкола зразу розцвітає,
Люди всі радіють, як малі,
Серце в мене мов вогнем палає,
Розворушиш навіть моноліт.
Хто ти є – можливо зла чаклунка,
Що душі спокою не даєш?
Напоїла вуст солодким трунком
І хвилюєш серденько моє.
Ні – ніяк не можеш бути злою!
Я ж то бачив очі ті ясні,
Що промінням сиплять – не пітьмою,
Що від них так хороше мені.
Хто б не була ти, одне я знаю:
Раз тебе побачив й зрозумів –
Лиш з тобою досягну я раю,
Жить без тебе як – не уявляю.
Тяжко тут знайти потрібних слів.
Та сказати можу тут одне я
(Бо не можу більше приховать),-
Гарна ти й тендітна, мов лілея,
Погляд свій від тебе відірвать
Я не можу – як не намагався б!
Так, здається, вічність милувався б.
Прагну я одного – щоб ти, мила,
Почуття мої не залишила
Без уваги, була не байдужа,
Бо тебе я лиш кохаю дуже.
Гарно! Як пісня, що ллється...
