хронічна серед здорових –
хвора.
і як же їм вдалося одужати?
не можу надивуватися,
вглядаючись в сонні очі,
задихаючись від кашлю.
чую у відповідь рецепти,
схожі на небесні послання
в кожному істина,
але мій ключ інфікований,
не розшифрує жодне з них.
та що це таке робиться? –
сказала благочестива бабуся.
треба ізолювати –
зауважив молодий чоловік.
глянувши у його мужнє лице
я позбулася сумнівів
авжеж, він знайде вагомі аргументи.
ні – кажу я
різниця тільки в тому, що ви живете,
а я чекаю.
я постійно чекаю,
і непрожите виривається з мене
мимоволі – кашлем.
я сама піду, не відхиляйтеся від курсу.
два кроки вниз.
я ще хотіла їм сказати,
що вчора здох мій пес,
і коли він востаннє відкрив очі,
то дивився, як завжди – вірно.
але зараз це неважливо.
два кроки вниз.
приймай мене, моя свободо.
рука ковзає по мокрій холодній стіні,
кашель, відбиваючись від стін,
показує, куди не треба йти.
наосліп.
зупинившись від передчуття,
я зробила неприпустиме –
я озирнулася.
і вже не змогла зробити жодного
кроку вниз.
... вони всі йшли за мною.
бррррр..., "мужнє лице" - моторошньо написала, брррр., але вийшов дуже гарний верлібр,
треба записатися до Тебе на курси (верлібру), а то я щось не вмію
olya lakhotsky відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ой, вибач за моторошність. мужність тут швидше мала б сприйматися як іронія. мужність - це щось таке надійне, впевнене в собі...
а верлібри я теж писати не вмію, цей – ледь не другий в моєму житті
моторошньо написала, брррр., але вийшов дуже гарний верлібр, 
