- Чекай… Мабуть треба копати глибше… Рік… Неважливо, лише згадую серпень, і те, що він залишив. Якісь нові поштовхи примусили мене написати перший рядок, висмоктати удавану отруту, запалити свічку в лабіринті з неспокою. Все як у тумані, сіре життя було до серпня, таке ж воно стало і після нього, з тою відмінністю, що з*явились ідеї і думки, які раніш не турбували. А потім – знову відмірював тишу. Що ж залишилось і чому я згадую той момент як один з важливих, ключових?
- Не отвечай, скажу я. Как ты и сам правильно думал, результат не зависел от того, кто бы был тогда с тобой, тебе просто нужна была муза. Даже не так – дача, Симпсоны, пляж, и кто-то в радиусе взгляда нарушил границы твоего мирка обычным ПРИСУТСТВИЕМ. Х-ха. После нее, как и после этого непродолжительного платонизма – лишь приставка к нику в контакте, и парочка графоманских излияний. Как банально, не правда ли?
- Коли ти це кажеш, здається що так… Звідки тобі те відомо?
- Не спрашивай. Если честно – я смеюсь с твоего юношеского максимализма. И ты прекрасно понимаешь мою правоту. Всегда так.
- Все, що відбувається – до кращого. Чи не так?
- Не думаю, заготовленные фразы и меткие выражения – всего лишь подходящие к месту, но никак не к смыслу. Все гораздо сложнее. Или проще. Для каждого – по-своему. Но последнее твое изречение – всего лишь слова. Не нужно банальностей, продолжай рассказ.
- Марне життя продовжувалось, технікум, дота, універ, дота, дота, дота. Дивлячись назад я не бачу там себе… лише якусь примарну тінь. Дивне відчуття – дивитись зі сторони на те, що не повинно бути пусткою насправді. Метаболізм плаского існування продовжувався, аж допоки не отримав такого собі копняка…Ти смієшся?
- Конечно, как можно не смеяться, когда ты не смог во второй раз отличить суррогат от реальности? Ну хотя бы после этой уже весны начал графоманить чаще, разве не так?
- Знаєш, зараз я теж думаю так – те, що згадуєш без болю, насправді було потрібним етапом, хоч і помилковим. Я не міг шукати, бо не було…якоїсь внутрішньої сили. Точніше була, але в напівсонному вигляді. І сказала вона тоді мені – тобі треба шукати, а в мене є хлопець в Англії, а ще я люблю експерименти, бутафорні подарунки «для галочки» і багато кави. Але не треба прив*язуватись, я зроблю лише поштовх, як і куди летіти – сам дотлумкаєш. Отакі справи. Лише не взяв в розрахунок музу, що з*явилася зненацька і заставила трохи пошматувати себе. Добре хоч що недовго. Осад той вилився в депресії і пошуки спокою у неспокійних рядках.
- Ты хотя бы понял, где совершил ошибку? Везде. Предупреждениям не внял, а в терзаниях обвинял «музу». На самом деле ты сам так захотел – бродить в тумане и спотыкаться о колючую проволоку. И везде ищешь символы. Как, например, та черная стрекоза, залетевшая летней ночью. Ты отпустил ее в окно, а сам думал, что отпускаешь отнюдь не насекомое. Тут уже я вижу новые симптомы. Симптомы слишком открытого восприятия, чувств и иных побочных эффектов твоего социотипа.
- Я відмовляюсь. Відмовляюсь розуміти звідки ти знаєш те, що відомо лише мені. А ще – звідки в тебе стільки цинічної іронії і на кого ти злий – на мене чи на себе?
- Все просто. Ирония = самоирония, а что касается вопроса о злости – и то, и другое. Догадаешься сам, или мне еще подсказать?
- І ця негостинна кам*яниста місцина замість зеленого сонячного пагорбу… Дивно… Цього не може бути насправді, це сон чи моя уява?
- Ты мне скажи. Точнее – скажи себе сам.
- Ти – це я!
- Наконец-то! Теперь, надеюсь, ты продолжишь то, что начал.
- Куди ж я подінусь від себе самого…
ID:
211413
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.09.2010 00:53:59
© дата внесення змiн: 10.01.2011 15:57:06
автор: Quadro.Tony
Вкажіть причину вашої скарги
|
